Одначе залишу поки що дівчину й розповім іще про її батька, Йосіхіде. Ага, мавпу небавом усі полюбили, самого ж бо Йосіхіде, як і раніше, терпіти не могли і, як і раніше, поза очі називали Сарухіде. Й так було не лише в палаці. Справді, й отець-настоятель із Йокоґами, коли вимовляли при ньому ім’я Йосіхіде, мінився на лиці, ніби зустрівся з чортом, і взагалі зволив його ненавидіти. Щоправда, подейкували, буцім причина в тому, що Йосіхіде зобразив отця-настоятеля на жартівливих картинках, та це базікали нижчі слуги, і не можу сказати напевне, чи так це. Принаймні відгукувалися про нього погано скрізь, кого не запитаєш. Якщо хто не говорив про нього погано, то хіба два-три приятелі-художники. Та ще люди, які бачили його картини, але не знали його самого.
Одначе Йосіхіде не тільки на вигляд був гидкий, у нього була препогана вдача, і не можна не сказати, що йому діставалося по заслузі.
А вдача в нього була ось якою: він був скупий, безсовісний, ледачий, хтивий, а найбільше — бундючний, зарозумілий чоловік. Що він перший художник у країні — це просто-таки капало в нього з кінчика носа. Хай би вже йшлося тільки про живопис, але він і в іншому не хотів нікому поступатись і висміював навіть звичаї. Один давній учень Йосіхіде розповідав мені, що, коли якось у домі знатної особи в знамениту жрицю Хіґакі вселився дух і вона заговорила страшним голосом, Йосіхіде і слухати її не захотів, а взяв припасеного пензля і спокійно змалював жахливе обличчя жриці. Мабуть, і нашестя духа було в його очах просто дитячим обдурюванням.
От який це був чоловік, і тому лице будди Кіссьотен[73] він змалював із простої шльондри; а будду Фудо[74] писав із знавіснілого каторжника, і багато чого непристойного він робив, а коли його за це дорікали, він тільки посвистував: «Що ж, боги та будди, яких Йосіхіде намалював, його ж за це покарають? Сміхота!» Такі слова лякали навіть учнів, і багато хто з них у страху за майбутнє поспішали його покинути. Хай там як, він гадав, що такої чудової людини, як він, у його часи нема ніде на світі.
Нічого казати про те, яких вершин Йосіхіде сягнув у мистецтві живопису. Щоправда, позаяк його картини й за рисунком і за кольором в усьому відрізнялися від творів інших художників, то серед його недоброзичливців, побратимів по пензлю, подейкували, що він шарлатан. За їх словами, коли йдеться про картини Каванарі[75], або Канаока[76], або інших знаменитих давніх майстрів, то про них ходять дивні розповіді: то буцім на розмальованій стулці дверей місячної ночі духмяніє слива, то буцім чути, як придворні, зображені на ширмі, грають на флейті… Коли мова заходить про картини Йосіхіде, то говорять лише дивні та жахливі речі. Приміром, про картину «Круговорот життя і смерті», що її Йосіхіде написав на воротах храму Рюґайдзі, розповідали, що коли пізно вночі проходиш через ворота, то причуваються стогони та ридання небожителів. Більш того, знаходилися такі, які запевняли, що відчували навіть сморід трупів, які розкладаються. А портрети жінок, намальовані за наказом його ясновельможності? Говорили ж, що не минає і трьох років, як ті, кого на них зображено, занедужують, мовби з них вийняли душу, і вмирають. Послухати злорік, так це найпевніший доказ того, що в картинах Йосіхіде задіяне чаклунство.
Та оскільки Йосіхіде, як я вже говорила, був чоловік особливий, то він тільки гордився цим, і коли одного разу його ясновельможність зволив пожартувати: «Ти, здається, любиш потворність?» — то він, неприємно посміхнувшись своїми не за віком червоними губами, самовдоволено відповів: «Так, усім цим художникам-верхоглядам не зрозуміти краси потворності!» Нехай він і перший художник у країні, але так бундючитись у присутності його ясновельможності… Недаремно учень, про якого я нещодавно згадувала, нишком дав йому кличку Тіраейдзю, гудячи його за те, що він зазнається. Ви, напевно, знаєте: Тіраейдзю — так звали чорта, який у давнину прибув до нас із Китаю.
Але навіть у Йосіхіде, навіть у цієї людини, що не визнавала нікого й нічого, було одне справжнє людське почуття.
Йосіхіде до нестями любив свою єдину доньку, ту саму дівчину-камеристку. Я вже говорила, що дівчина була ніжна, хороша донька, але і його любов до неї аж ніяк не поступалась її почуттю, і якщо розповісти, що цей чоловік, який на храми ніколи не жертвував, на плаття доньки або прикраси для її волосся грошей не жалів ніколи, може видатися, що це просто брехня.
Проте любов Йосіхіде до доньки зводилася тільки до того, що він її пестив, а знайти їй гарного чоловіка — цього в нього й на думці не було. Де там! Якщо до дівчини хтось починав залицятися, він не зупинявся перед тим, аби набрати головорізів, які нападали на сміливця і його вбивали. Тому, коли за словом його ясновельможності дівчину піднесли в ранг камеристки, старий батько був дуже незадоволений і навіть перед лицем його ясновельможності хмурився. Напевно, звідси ж бо й пішли пересуди про те, що його ясновельможність захоплений красою дівчини і тримає її в палаці, не рахуючись із незадоволенням батька.