Втім, хоча пересуди й були хибні, але що Йосіхіде з любові до доньки постійно прохав, аби її відпустили з палацу, це правда. Одного разу, малюючи за наказом його ясновельможності немовля Мондзю[77], він дуже вдало зобразив обличчя улюбленого отрока його ясновельможності, і його ясновельможність, вельми задоволений, зволив милостиво сказати:
— В нагороду дам тобі що хочеш. Вислови своє бажання, не соромлячись.
Тоді Йосіхіде — що б ви думали? — зухвало сказав:
— Будь ласка, відпустіть мою доньку!
В інших палацах — справа особлива, але тих, хто служив його ясновельможності Хорикаві, так панькали… Де ж іще знайдеться людина, яка б так грубо звернулася з таким проханням? Це навіть його ясновельможність, такого великодушного, очевидно, розсердило, і він деякий час лише мовчки дивився в лице Йосіхіде, а потім зволив різко сказати: «Не можна», — й тут же підвівся. І такі речі повторювалися декілька разів. Як згадаєш тепер, мабуть, з кожним разом його ясновельможність зволив дивитися на Йосіхіде все холодніше. Та й дівчина, напевно, турбуючись за батька, часто приходила в кімнати камеристок і гірко плакала, кусаючи рукав. Тоді пересуди про те, що його ясновельможність закохався в доньку Йосіхіде, ще посилилися. Деякі навіть говорили, буцім ширми з муками пекла з’явилися, мовляв, через те, що дівчина не погоджувалася з бажаннями його ясновельможності; але цього, звичайно, не могло бути.
Як я розумію, його ясновельможність не хотів одпустити доньку Йосіхіде тому, що він із жалістю думав про долю молодої дівчини. Він милостиво вважав, що, як залишати її в такого впертого батька, ліпше тримати її в себе в палаці, де їй жилося вільготно. Зрозуміла річ, він прихильно ставився до милої дівчини. Але що в нього були сластолюбні наміри, це пусті вигадки. Та ні, можна сказати, що це просто брехня, позбавлена всяких підстав.
Але, хай там як, тільки вже в той час, коли Йосіхіде через доньку опинився майже в немилості, його ясновельможність — про що він помислив, не знаю, — раптом прикликав до себе художника і звелів йому розмалювати ширми, зобразивши на них муки пекла.
Варто тільки сказати: «Ширма з муками пекла», — як ця страшна картина так і постає в мене перед очима.
Якщо взяти інші зображення мук пекла, то треба сказати ось що: те, що намалював Йосіхіде, не схоже на картини інших художників, перш за все, як би це сказати, за розташуванням. У кутку на одній стулці дрібно намальовано десятьох князів підземного царства, а по решті простору вирує таке люте полум’я, що можна подумати, буцім палають меч-гори, порослі ніж-деревом. Тільки де-не-де жовтими або синіми цяточками пробивається китайський одяг пекельних слуг, а так, куди не кинь погляд, усе суціль залито ясно-червоним полум’ям, і серед вогняних язиків, зігнувшись, як хрест мандзі[78], шалено в’ється чорний дим розбризканої туші й летять палаючі іскри розвіяного золотого пилу.
Уже в цьому одному сила пензля вражає, але й грішники, що корчаться в огні, — таких теж майже не буває на звичайних картинах пекла. Серед сили-силенної грішників Йосіхіде зобразив людей всякого звання, від вищої знаті до останнього жебрака. Поважні сановники у придворних шатах, чарівні юні дами в шовковому вбранні, буддійські монахи з чотками, молоді слуги на високих асида, отроковиці в довгих вузьких сукнях, ворожбити зі своїм приладдям — перелічувати їх усіх, кінця-краю нема! У вирі полум’я та диму, мордовані пекельними слугами з волячими та кінськими головами, ці люди гарячково кидаються навсібіч, як листя, що розвіюється вітром. Там жінка, видно, жриця, підхоплена за волосся на вила, корчиться з покарлюченими, мов лапи в павука, ногами й руками. Тут чоловік, мабуть, що який-небудь намісник, із грудьми, наскрізь пронизаними мечем, висить униз головою, наче кажан. Кого шмагають залізними бичами, кого придушено вагою каміння, що його не зрушить і тисяча людей, кого терзають дзьоби хижих птахів, у кого впилися зуби отруйного дракона, — тортур, як і грішників, там стільки, що не перелічити.