Але тварину видно було тільки одну мить. Золоті іскри снопом здійнялися до неба, і зразу ж не тільки мавпочка, але й дівчина зникли в клубах чорного диму. Тепер у саду з оглушливим тріском палахкотіла тільки вогняна карета. Ні, можливо, точніше буде сказати, не вогняна карета, а вогненний стовп, який шугав просто в зоряне небо.
Йосіхіде немовби закам’янів перед цим вогненним стовпом… Та дивна річ: він, який досі наче переносив пекельні тортури, стояв тепер, схрестивши руки, ніби забувши про присутність його ясновельможності, з якимось невимовним сяянням — я сказала б, сяянням самовідданого захвату — на зморшкуватому лиці. Можна було подумати, що його очі не бачили, як у муках помирає його дочка. Краса ясно-червоного полум’я і бунтівна жіноча постать у вогні безмежно захоплювали його серце й поглинули його до решти.
І погляд його, коли він дивився на смертні муки єдиної своєї доньки, був не просто світлий. У цю хвилину в Йосіхіде була таємнича, майже нелюдська велич, подібна до величі розгніваного лева, яким він може явитися вві сні. І навіть численні нічні птахи, що, злякані несподіваним полум’ям, носилися в повітрі, навіть вони — а можливо, це тільки здавалося — не наближалися до його пом’ятої шапки. Мабуть, навіть очі бездушних птахів бачили цю дивну велич, яка оточувала голову Йосіхіде золотим сяйвом.
Навіть птахи. І тим паче ми — всі ми, аж до слуг, затамувавши подих, тремтячи всім тілом, сповнені незбагненної радості, дивилися, не відриваючись, на Йосіхіде, як на новоявленого Будду. Полум’я палаючої карети, що гоготіло в піднебесся, і зачарований ним скам’янілий Йосіхіде… О, яка велич, який захват! І тільки один — його ясновельможність нагорі, на галереї, з невпізнанно спотвореним обличчям, блідий, з піною на губах, обома руками вчепився у свої коліна, вкриті ліловим шовком, і, як звір з пересохлою горлянкою, задихаючись, ловив ротом повітря…
Про те, що цієї ночі його ясновельможність у «Палаці Юкіґе» спалив карету, якось само собою стало відомо повсюди, і пішли всякі чутки: передусім, чому його ясновельможність спалив доньку Йосіхіде? Найбільше балакали, що це помста за знехтуване кохання. Одначе помисли його ясновельможності спрямовані були зовсім на інше: він хотів провчити злостивого художника, який заради своєї картини ладен був спалити карету і вбити людину.
Дійсно, я це чула із власних уст його ясновельможності.
А Йосіхіде, в якого просто на очах згоріла рідна донька, все ж не відмовився від свого твердого, мов камінь, бажання написати картину, навпаки, це бажання якось навіть зміцніло в ньому. Багато хто ганьбив його, називав лиходієм з лицем людини і серцем звіра, що забув заради картини батьківську любов. Отець-настоятель із Йокоґами теж дотримувався таких думок і, бувало, зволив говорити: «Хоч який він знаменитий у мистецтві та в умінні своєму, але якщо він не розуміє законів п’яти одвічних принципів[79], бути йому в пеклі».
Через місяць ширму з картиною мук пекла було зрештою закінчено. Йосіхіде відразу ж приніс її до палацу й шанобливо віддав на суд його ясновельможності. Якраз у той час і отець-настоятель був тут же, і, кинувши погляд на картину, він, звичайно, вражений був страшною вогняною бурею, що вирувала в підземному царстві, зображеному на ширмі. Раніше він усе похмуро поглядав скоса на Йосіхіде, але тут промовив: «Пречудово!» Я й тепер іще не можу забути, як його ясновельможність посміхнувся, почувши ці слова.
Відтоді ніхто, принаймні в палаці, вже не говорив про Йосіхіде нічого поганого. Можливо, тому, що, незважаючи на колишню ненависть, тепер усякий при погляді на ширму, пригнічений дивною могуттю картини, наче на власні очі бачив перед собою великі муки вогняного пекла.
Але в цей час Йосіхіде вже приєднався до тих, кого нема. Завершивши картину на ширмі, він наступної ж ночі повісився на балці в себе у кімнаті. Мабуть, утративши єдину доньку, він уже не мав сили більше жити. Тіло його досі лежить похованим у землі там, де раніше був його дім. А втім, простий надгробний камінь, на всі ці довгі роки відданий під владу дощів і вітру, так обріс мохом, що ніхто не знає, чия це могила.
79
Йдеться про п’ять принципів моралі, яких має дотримуватися людина: людинолюбство, почуття обов’язку, добропристойність, розумність, правдивість.