Так тривало хвилин двадцять-тридцять. Потім учитель Морі раптом підвівся зі стільця і, переказуючи вірш Лонґфелло, який він щойно пояснив, заходився розводитись про питання людського життя. В чому полягала суть його розмов, я не пам’ятаю, але гадаю, що це були не стільки міркування, скільки якісь враження його власного життя, позаяк із того, що він говорив схвильованим голосом, увесь час змахуючи обома руками, як птах з обідраними крилами, мені невиразно пригадуються такі фрази:
— Ви ще не знаєте людського життя. Хочете пізнати, але не знаєте. І в цьому ваше щастя. Коли станете такими, як ми, то чудово пізнаєте життя. Знатимете й те, що є в ньому важкого… Розумієте? Багато важкого. Ось і в мене — двоє дітей. Треба віддати їх до школи. А щоб віддати, е… щоб віддати… плата за навчання? Так. Потрібна плата за навчання. Розумієте? Тому є дуже багато важкого.
Але настрій, з яким учитель скаржився на життєві труднощі школярам, котрі нічого не знали про життя, скаржився, можливо, й сам того не бажаючи, звісно, не міг нам бути зрозумілим. Більш того, бачачи тільки смішний бік самого факту його скарг, ми під час його промови почали крадькома посміюватися. Цей смішок не перетворився на звичайний гучний сміх, мабуть, лише тому, що жалюгідний одяг учителя й вираз його лиця, коли він просторікував своїм пронизливим голосом, мовби втілював у собі самі тяготи життя, викликали в нас деяке співчуття. Та хоча наш сміх не зробився гучнішим, зате трохи згодом майстер дзюдо, що сидів поряд зі мною, раптом відклав журнал і підкреслено різко підвівся.
— Сенсею, ми прийшли в клас, аби нас навчали англійської мови. А якщо нас не навчають, то й нема чого приходити в клас. І якщо продовжуватимете розмовляти, я піду до гімнастичної зали.
Із цими словами він скорчив страшну міну і з шумом опустився на місце. Ніколи не бачив я такого дивного лиця, як у вчителя Морі цієї хвилини. Мов уражений громом, він з напіврозкритим ротом остовпів біля грубки і протягом двох-трьох хвилин лише мовчки дивився в обличчя тому учневі. Потім у його коров’ячих очах майнув той самий благальний вираз, і раптом, піднісши руку до лілової краватки й усміхаючись так, ніби він плакав, він заходився повторювати, декілька разів схиляючи свою лису голову:
— Я винен. Я винен і глибоко вибачаюсь. Дійсно, ви приходите в клас навчатися англійської мови. Я винен, що не навчав вас англійської мови. Я винен і перепрошую. Розумієте? Перепрошую.
При світлі червоного полум’я, що навскіс падало з розчинених дверцят грубки, ще більш чітко виступали потерті місця на плечах та боках його візитки. І лиса голова вчителя щоразу, коли він її нахиляв, мінилася красивим мідним блиском, іще дужче нагадуючи яйце страуса.
Але й ця жалюгідна картина мені, яким я був тоді, лише розкривала ницість Морі-сенсея як учителя. Він до того боїться втратити місце, що підлещується до учнів. Значить, він учителює зовсім не тому, що цікавиться викладанням, а тому, що змушений до цього життям. Розмірковуючи так туманно й відчуваючи презирство не тільки до його одягу та знань, але й до самої його особистості, я, поклавши лікті на хрестоматію, знову й знову нахабно сміюся з учителя, що перед палаючою грубкою й духовно, і фізично згоряв на вогні. Звісно, так робив не лише я. Коли вчитель, змінившись на виду, почав вибачатися, майстер дзюдо, що допік його, мигцем глянув у мій бік і з лукавою посмішкою повернувся до вивчення схованого під хрестоматією пригодницького роману. Після цього аж до сигналу на перерву вчитель Морі, ще більш розгублений, ніж зазвичай, з відчаєм перекладав нещасного Лонґфелло. «Life is real, life is earnest»[80], — повторював він, блідий, обливаючись потом, наче благав про щось, і його пронизливий голос, що ніби застрягав у нього в горлі, досі звучить у мене в вухах. Але тоді такі ж, як цей голос, трагічні голоси мільйонів інших людей були занадто далеко, щоб досягти нашого слуху. Тому весь цей час нудьга нашаровувалася на нудьгу, і не я лише безсоромно позіхав на весь рот. А вчитель Морі, виструнчившись перед грубкою своїм маленьким тілом і не звертаючи ніякої уваги на сніг, який бив у шибки, розмахував хрестоматією та вперто, буцім у голові в нього розгорнулась якась пружина, з відчаєм вигукував: «Life is real, life is earnest!»