— Ходімо туди, — запропонував Хонда.
Ми пройшли до лави, що стояла в центрі зали. В залі нікого не було. Нас оточували тільки стенди, за склом яких самотньо висіли осяяні холодним світлом похмурого дня трохи попсовані часом естампи та гравюри укійое. Опустивши підборіддя на срібний набалдашник тростини, віконт Хонда деякий час уважно оглядав залу, мовби звірявся з власною пам’яттю, потім звернув погляд у мій бік і тихим голосом почав:
— Мого друга звали Міура Наокі. Я випадково зблизився з ним на пароплаві, повертаючись на батьківщину із Франції. Йому було двадцять п’ять років. Стільки ж, скільки й мені тоді. Таке ж, як на зображеному Йосітосі портреті Кікуґоро, вузьке біле обличчя, обрамлене довгим, розчесаним на прямий проділ волоссям. На всьому його образі лежав відбиток цивілізації, характерний для раннього Мейдзі. Під час тривалої подорожі в нас непомітно виникла взаємна симпатія, що переросла в таку близьку дружбу, що після повернення в Японію ми почали зустрічатися ледве не щотижня. За словами Міурі, його батьки були великими поміщиками із Сітая й одне за одним одійшли у вічність, коли він поїхав у Францію. Міура був єдиним сином і після смерті батьків зробився володарем солідного багатства. На ту пору, коли я познайомився з Міурою, він жив при достатку, що давало йому можливість безтурботно розважатися й тільки для проформи ходити на службу до одного з банків. Невдовзі після повернення на батьківщину Міура заново вмеблював у західному стилі кабінет у колишньому особняку батьків поблизу Рьоґоку й зажив життям цілком забезпеченої людини.
Я розповідаю вам про це, а перед моїми очима виникає обстановка кабінету Міури настільки ж чітко, як і малюнок, зображений на тому естампі. Французькі вікна, що виходили на ріку Суміда, біла стеля із золотим бордюром, крісла та диван, обтягнуті червоною марокканською шкірою, портрет Наполеона Першого на стіні, різьблена книжкова шафа чорного дерева, мармуровий камін із дзеркалом, карликова сосна на каміні, яку так любив покійний батько Міури, — такою була характерна для тієї епохи обстановка кабінету, що викликала дивне відчуття якоїсь старої новизни, похмурої крикливості, обстановка, яка чимось нагадувала, якщо дозволено використати ще одне порівняння, звучання розстроєного інструмента. Оточений цими речами, Міура зазвичай надівав дороге шовкове кімоно, усідався під портретом Наполеона Першого й читав щось на зразок «Les Orientales»[81] Гюґо. Ця обстановка цілком могла послугувати сюжетом для будь-якого з виставлених тут естампів. Пригадується, я з дивним відчуттям спостерігав, як пливли по ріці човни, раз у раз закриваючи від світла великими білими вітрилами французькі вікна його кабінету.
Хоча Міура жив у розкоші, він не відвідував, як інші молоді люди його віку, розважальні заклади в Сімбасі або Янаґібасі. Щодня він усамітнювався у своєму заново вмебльованому кабінеті і з захопленням читав. Коротше кажучи, він провадив життя не стільки банкіра, скільки молодого самітника, що відійшов од справ. Виною тому, ясна річ, була й тендітна статура, що не дозволяла Міурі здійснювати вчинки, які могли зашкодити його здоров’ю. Та була й інша причина. За своєю натурою Міура, на противагу тодішнім матеріалістичним віянням, був чистісіньким ідеалістом. І тому віддавав перевагу самотності. Він являв собою зразок джентльмена епохи проникнення в Японію західної цивілізації, хоча своєю ідеалістично настроєною натурою скоріше нагадував політичних мрійників, які жили в іще більш ранню епоху.
Доказом тому може слугувати розмова, що відбулася одного разу між нами, коли ми дивилися п’єсу про заколот Сімпурен. Пам’ятаю, після сцени, в якій Оно Теппей накладає на себе руки, Міура зненацька обернувся до мене і з серйозним виглядом запитав:
— Ти міг би їм поспівчувати?
Позаяк у той час я щойно повернувся з поїздки до Європи і просто не переварював усе, що пахло старовиною, я дуже холодно відповів:
— Ні, я ніскільки їм не співчуваю. Гадаю, що для тих, хто піднімає бунт через указ про заборону носити мечі, така смерть є цілком заслуженою.
Міура заперечливо похитав головою.
— Можливо, їхні вимоги були помилковими. Але гадаю, що їхнє прагнення пожертвувати собою заради виконання своїх вимог заслуговує більш ніж співчуття.
— У такому разі ти, як ці бунтівники, без сумніву, готовий розстатися з єдиним і неповторним життям заради дитячої мрії повернути наше сучасне життя в епоху Мейдзі та навіть у давню еру богів, — заперечив я зі сміхом.