Я ще не дуже добре граю на гітарі, але більшість моїх слухачів невибагливі, і це мене тішить. Єдине, що треба постійно практикуватись і все вчити. Як же ж там робити перехід з ре-мажор на до-мажор септакорд?
— Робе, — каже Зіґфрід, — Маємо не дуже продуктивний сеанс. Залишилося десять-п’ятнадцять хвилин. Чому ти просто не скажеш, що в тебе на думці?
Я відкидаю першу гадку і висловлюю другу:
— Перше, що зайшло мені в голову, — це як моя мама плакала, коли тато загинув.
— Я так не думаю. Дай мені вгадати. Перша думка була про Клару?
Я відчуваю клубок у горлі й мені забиває подих. Я раптом побачив Клару такою, якою вона була шістнадцять років тому і ні на годину старше…
— Взагалі, Зіґфріде, я б хотів поговорити про матір. — Я не стримуюсь і примирливо гигикаю задля ввічливості.
Зіґфрід ніколи не зітхає покірно, але з його мовчання все зрозуміло.
— Бачиш, — я веду далі, обережно окреслюючи всі важливі деталі, — мама хотіла вийти заміж після смерті батька. Не одразу. Я не хочу сказати, ніби вона була рада, що він помер абощо, — вона його кохала. Одначе я тільки зараз уторопав, що вона була здоровою молодою жінкою — дуже молодою. Зажди… Їй було десь тридцять три роки. Якби не я, вона одружилася б, тому маю почуття провини. Я не дав їй цього зробити, а підійшов і сказав: «Ма, тобі не треба іншого чоловіка. Я буду чоловіком у сім’ї й подбаю про тебе». Звичайно, я не міг додержати свого слова. Мені було лише п’ять років.
— А мені здається, тобі було дев’ять, Роббі.
— Невже? Дай подумати. Так, Зіґфріде, здається, ти маєш рацію…
Я намагаюся проковтнути великий клубок у горлі, давлюся й кашляю.
— Робе, кажи, що там, Робе! — наполягає Зіґфрід.
— Що тобі казати? Дідько б тебе узяв, Зіґфріде!
— Говори, Робе.
— Що говорити? Чорт забирай, Зіґфріде! Ти мене з розуму зведеш! Це лайно взагалі не допомагає!
— Робе, будь ласка, скажи, що тебе турбує.
— Стули свою дурну бляшанку!
Увесь біль, який я досі ховав глибоко у собі, вирвався, і я не міг це терпіти чи припинити.
— Робе, раджу тобі спробувати…
Я борсаюся в пасках, вибиваю шматки пінопласту з килимка, горлаючи:
— Закрийся! Я не хочу цього чути! Я не витримую, як ти не розумієш? Не можу, не витримую!
Зіґфрід терпляче чекає, поки я припиню ридати. Це трапляється раптово. Я його випереджаю:
— Чорт забирай, Зіґфріде, це все ні до чого. Припинімо. Гадаю, інші дужче потребують твоїх послуг.
— Що ж до цього, Робе, — говорить машина, — я досить компетентний, щоб допомогти людині впродовж визначеного часу.
Я мовчки витираю сльози паперовими серветками, які робот залишив біля килимка.
— Але в тебе ще є нереалізований потенціал, — веде далі Зіґфрід. — Утім, продовжувати наші сеанси чи ні — вирішувати тобі.
— У кімнаті відпочинку є що випити? — запитую я.
— Якщо я правильно тебе зрозумів, то ні. Однак мені говорили, що нагорі є непоганий бар.
— Що я тут досі роблю? — питаю я.
П’ятнадцять хвилин перегодом, записавшись на сеанс наступної неділі, я випив чашку чаю в кімнаті відпочинку. Я намагаюся розчути, чи не кричить його наступний пацієнт, але нічого не чутно.
Я вмиваюся, поправляю шарф, пригладжую маленький вихор на голові та йду до бару вихилити чарчинку. Метрдотель (людська істота) знає мене і запрошує сісти біля південного вікна з видом на частину нижньої затоки у Бульбашці. Він дивиться на струнку зеленооку дівчину з волоссям мідного кольору, яка самотньо сидить неподалік, але я заперечливо хитаю головою. Я випиваю, оцінюю ноги дівчини з мідною засмагою, роздумую над тим, де пообідати, і вирушаю на урок гри на гітарі.
Розділ 2
Скільки себе пам’ятаю, я мріяв бути проспектором — розвідником-старателем. Мені було не більше шести років, коли батьки взяли мене на ярмарок у Шаєнні. Хот-доги, соєвий поп-корн, різнобарвні паперові кульки з гідрогеном, циркова вистава із собаками та кіньми, колеса фортуни, ігри, атракціони. Також там був надувний намет із непрозорими стінками. Вхід коштував долар, а всередині була виставка імпортних товарів з тунелів гічі на Венері. Віяла для молитви, вогняні перли і справжні металеві дзеркала гічі, які коштували двадцять п’ять доларів за штуку. Тато казав, що вони несправжні, але мені здавалися справжнісінькими. Та однаково, ми не могли дозволити собі витратити двадцять п’ять доларів. І, якщо по правді, люстерко було мені не потрібне: рябе обличчя, криві зуби, волосся, яке я зачісував назад і зав’язував у хвостик. Тоді Браму тільки було відкрито. Я чув, як мій тато говорив про це, їдучи додому на аеробусі. Вони думали, що я сплю, але туга в його голосі розбудила мене.
Якби не мама і я, він би потрапив туди. Проте, в нього ніколи не було шансів. Він помер через рік. Єдине, що я від нього успадкував, щойно виріс, — це роботу.
Торговельний дім Гічі
Просто із загублених тунелів Венери
Рідкісні предмети релігійного культу
Безцінні перли, які колись носила таємна раса
Дивовижні наукові відкриття
ГАРАНТОВАНА АВТЕНТИЧНІСТЬ УСІХ ПРЕДМЕТІВ
Науковим товариствам і студентам — спеціальна знижка
ФАНТАСТИЧНІ ОБ’ЄКТИ, СТАРІШІ ЗА ЛЮДСТВО
Уперше за низькими цінами
Дорослим — $2.50, дітям — $1.00
Власник — Делберт Ґайн, доктор філософії та теології
Не знаю, чи працювали ви на харчових шахтах, але, гадаю, чули про них. Це не дуже весело. Я почав трудитися там, коли мені було дванадцять років, на півставки. До шістнадцяти років у мене був статус, як у батька: бурильник шпурів. Платили добре, але доводилося тяжко працювати.
А що робити з тією платнею? На Повну Медицину й на те, щоб залишити шахту, не вистачало. Я просто був прикладом успішної людини для місцевих. Працюєш шість годин, десять відпочиваєш. Вісім годин сну — і знову на ногах. Одяг постійно смердів сланцем. Палити дозволяли лише в ізольованих місцях. Повсюди був маслянистий туман. Усі дівчата також смерділи мастилом і були змучені роботою.
Дні минали одноманітно. Ми працювали, залицялися до дружин своїх друзів і грали в лотерею. Також ми жлуктали багато дешевого міцного питва, яке виготовляли за якихось десять миль звідси. Іноді на ньому була етикетка шотландського віскі, інколи — з-під горілки чи бурбону. Але все воно виготовлялося на тих слизьких випарювальних колонах. Я нічим не відрізнявся від інших… аж ось одного разу виграв у лотерею квиток, щоб поїхати звідти.
Доти я просто жив.
Моя мати також працювала на шахті. Після того, як батько загинув під час пожежі в забої, вона виховувала мене. На шахті були ясла. Все було добре, поки в мене не стався психічний розлад. Мені тоді було двадцять шість і я мав проблеми з дівчиною. Через деякий час я не міг підвестися з ліжка вранці, тож мене відвезли на лікування. Я був відсутній близько року, а коли мене випустили з палати для шаленців, моя мати вже померла.
Слід визнати, що це моя провина. Я не кажу, що хотів цього. Вона була б жива, якби їй не випало турбуватися за мене. Ми не мали достатньо коштів, щоб оплатити витрати на лікування. Мені потрібна була психотерапія, а їй — нова легеня. Але вона її не отримала і померла.
Я зненавидів наш будинок після її смерті, та окрім цього міг хіба що оселитися в гуртожитку для неодружених. Мені не подобалося жити в оточенні чоловіків. Звичайно, я міг одружитися, але не одружився. Сильвія, дівчина, з якою в мене почалися проблеми, давно мене покинула. Я не був проти шлюбу. Зваживши на мою історію хвороби і на те, що я так довго жив з матір’ю, читач може подумати, що я був проти одруження. Але це не так. Мені надзвичайно подобалися дівчата, я хотів побратись і мати дітей.