Я дивлюся на годинника і невдоволено помічаю: ця гра має обмеження в часі й у мене залишилося всього десять хвилин заняття.
— Тобто, наприклад, я можу змусити тебе говорити французькою?
— Oui, Robert, d’accord. Que voulez-vous?[7]
— Чи російською голосом — зачекай… — Я намагаюсь імпровізувати. — Скажімо, голосом басо-профундо, як у Большому театрі?
У відповідь пролунав тон голосу, немов із печери:
— Да, господин[8].
— І ти розповіси мені усе, що я хочу знати про себе?
— Да, господин.
— Хай тобі чорт, англійською!
— Так.
— Або ж про інших твоїх клієнтів?
— Так.
Гммм, звучить цікаво.
— Любий Зіґфріде, хто ж ці інші щасливі клієнти? Перерахуй їх.
Я чую хіть у власному голосі.
— Понеділок. Дев’ятсот, — починає робот слухняно. — Ян Ільєвський. Тисяча — Франсуа Маліт. Тисяча сто — Джулія Лауден Мартін. Тисяча…
— О! — кажу я. — Розкажи про неї.
— Джулію Лауден Мартін направили до мене з «Кінгс-Каунті Дженерел», де вона лікувалася на стаціонарі упродовж шести місяців. Проходила терапію огиди та приймала збудники імунної реакції, лікуючись від алкоголізму. П’ятдесят три роки тому вона двічі намагалася вкоротити собі віку після постнатальної депресії. Вона проходила терапію зі мною впродовж…
— Зачекай, — перебиваю я, додавши можливий вік, коли в жінки були пологи, до п’ятдесяти трьох. — Я впевнений, що Джулія мене цікавить. Можеш її показати?
— Я можу показати голограми, Робе.
— То давай.
Короткий спалах, який не сприймається людським мозком, невиразний кольоровий фрагмент — і я бачу цю маленьку чорношкіру жінку, котра лежить у кутку на килимку — на моєму килимку! Вона повільно й апатично говорить до когось невидимого. Я не чую, що вона каже, але й не надто цього хочу.
— Продовжуй, — говорю я, — і коли перелічиш пацієнтів, показуй, який вони мають вигляд.
— Тисяча дванадцять — Лорно Шофілд.
Старезний чоловік, який охопив голову покрученими пальцями, ураженими артритом.
— Тисяча тринадцять — Франсес Астрітт.
Дівчинка, ще навіть не досягла статевої зрілості.
— Тисяча чотириста…
Я не зупиняю його і слухаю весь список за понеділок і половину вівторка. Я ніколи не думав, що він працює так довго, але він же ж робот, тому, звичайно, не заморюється. Два-три пацієнти зацікавили мене, але я нікого не знав і ніхто не здавався кращим, аніж Іветта, Донна, Соня та з десяток інших дівчат.
— Можеш зупинитись, — говорю я і на хвильку замислююся.
Це не так весело, як здавалося. До того ж, мій час невдовзі добіжить кінця.
— Думаю, я зможу пограти в цю гру у будь-який час, — кажу я. — А зараз поговорімо про мене.
— Що тобі показати, Робе?
— Те, що ти зазвичай приховуєш. Діагноз. Прогноз. Загальні коментарі стосовно моєї історії хвороби. Що ти справді думаєш про мене.
— Пацієнт Робінетт Стетлі Броудгед, — одразу відповідає Зіґфрід, — чоловік, сорок п’ять років, забезпечений, веде активний спосіб життя. Причина звернення до психіатра — депресія й дезорієнтація. Він висловлював почуття провини і в нього проявляється селективна афазія щодо певних моментів на свідомому рівні, яка виявляється у формі символіки снів. Його сексуальний потяг відносно низький. Його стосунки з жінками зазвичай неуспішні, хоча його психосексуальна орієнтація в основному гетеросексуальна у 80-му процентилі…
— Що за маячня… — перебиваю я, запізно відреагувавши на слова про низький сексуальний потяг і неуспішні взаємини. Проте не хочу з ним сперечатися. До того ж, тієї миті Зіґфрід сам говорить:
— Хочу повідомити, Робе, що твій час майже сплинув. Тобі пора йти до кімнати відпочинку.
— Дурня! Від чого мені відпочивати?
Одначе його думка досить обґрунтована.
— Добре, — відповідаю я, — перейди назад до звичайного режиму. Скасувати команду — я ж кажу все правильно? Команду скасовано?
— Так, Роббі.
— Знову! — кричу я. — Визначся вже, чорт забирай, як мене називатимеш!
— Я звертаюся до тебе за допомогою того терміна, що підходить до твого настрою, або для настрою, який хочу в тебе викликати, Роббі.
— Ти зараз хочеш, щоб я став немовлям? Гаразд, не звертай уваги. Слухай, — веду я далі, встаючи, — ти пам’ятаєш усю нашу розмову під час того, як я керував екраном?
— Звичайно, Роббі. — Потім сам додає на мій подив через десять-двадцять секунд після того, як мій час вичерпався. — Роббі, ти задоволений?
— Що?
— Ти встановив, що я просто робот, і ти цим задоволений? Що ти можеш у будь-який час мною керувати?
Я стою як укопаний.
— Це те, що я роблю? — здивовано питаюсь і додаю: — Добре. Гадаю, так. Ти робот, Зіґфріде. Я можу тобою керувати.
Поки я виходжу, він у спину мені говорить:
— Ми завжди знали це, еге ж? Насправді ж ти боїшся місця, де відчуваєш потребу керувати, хіба не так?
Розділ 20
Коли кілька тижнів поспіль проводите разом з іншою людиною так близько, що знаєте кожен її гик, запах і подряпину на шкірі, ви або починаєте ненавидіти одне одного, або надміру прив’язуєтесь одне до одного так, що неможливо відірватися. Ми з Кларою мали обидва почуття. Наша маленька інтрижка перетворилася на взаємини між сіамськими близнюками. У цьому не було жодної романтики: для неї просто не лишилося місця. А втім, я знав кожен її сантиметр, кожну пору і кожну думку краще, аніж знав свою рідну матір. І в такий само спосіб, ніби ще ненароджений в утробі, я був оточений Кларою.
Вона теж була оточена мною, подібно до інь і янь у пляшці Кляйна, ми визначали світ одне одного. А іноді я (і, впевнений, що й вона) прагнули вирватись і знову відчути ковток свіжого повітря.
Першого дня, коли ми повернулися брудні та виснажені, то автоматично зупинились у Клари. Там була окрема ванна, повно місця. Усе було готове для нас, і ми разом бебехнулися в ліжко, як давно пошлюблене подружжя після тижневого турпоходу. Проте, ми не були такою подружньою парою: я не мав на неї прав. Наступного ранку ми снідали (яєчня зі справжнім беконом із Канади, який був жахливо дорогий, свіжий ананас, пластівці зі справжніми вершками, капучино), і тоді Клара не забула демонстративно нагадати мені про те, що вона сама за все заплатить. В мене виник той умовний рефлекс, якого вона хотіла, і я відповів:
— Тобі не конче слід це робити. Я й так знаю, що в тебе більше грошей, аніж у мене.
— А ти хочеш знати, скільки? — мовила вона, солодко осміхаючись. Насправді я знав. Шикі мені розповів. У Клари на рахунку було сімдесят тисяч доларів і ще якийсь дріб’язок. Цього було досить, аби повернутися на Венеру і прожити все життя у відносній безпеці (якби вона захотіла), а втім, я ще не зустрічав таких людей, які обрали б для цього Венеру. Можливо, через це Клара залишалась у Брамі, хай навіть їй це було необов’язково. Там такі самі тунелі.
— Тобі час народитися, — сказав я, уголос закінчуючи думку. — Не можна вічно жити в череві.
Клара здивувалась, але вступила у гру.
— Робе, любий, — відповіла вона, витягнувши цигарку з моєї кишені й дозволивши її запалити, — ти дійсно маєш дати померти своїй бідній матері. Мені так важко постійно пам’ятати про те, що тебе треба відштовхнути, щоб ти зміг і далі доглядати за нею в моїй особі.
Я розумів, що ми говоримо з різною метою, але з іншого боку, я знав, що це не так. Справжньою метою було не поспілкуватись, а розсердити одне одного.
— Кларо, — кажу я м’яко, — ти знаєш, що я кохаю тебе. Мене турбує те, що тобі вже сорок, а в тебе не було жодних тривалих стосунків із чоловіком.
Клара захихотіла.
— Сонечко, — промовила вона, — я хотіла поговорити з тобою про це. Ну в тебе й ніс!
Клара скривила гримасу.
— Коли ми були вчора в ліжку, я була заморена далі нікуди, але думала, що мене вирве, добре, що ти таки відвернувся. Може, сходиш до шпиталю, там дадуть раду…