Я подумки перебрав усе, що можна було б їй відповісти — тактовно: «Радий за тебе — саме час»; лицемірно: «Радий за тебе, чим я можу тобі допомогти?»; стратегічно: «Правильно. Мені теж не завадило б, але якщо будуть гроші». Я взагалі не розглядав єдину правдиву відповідь: «Я вважаю таке твоє рішення плювком у душу за те, що я змусив тебе схилити голову». Тож я нічого не сказав і через хвильку Клара додала:
— Робе, мені потрібна допомога. Я заплуталася.
Це розчулило мене і я взяв її за руку. Вона не потиснула мені руку у відповідь і не забрала її. Клара сказала:
— Мій викладач із психології твердив, що це перший… ні, другий крок. Перший крок — це усвідомлювати свої проблеми. Ну, я знала про них певний час. Другий крок — вирішити: залишити все як є чи щось робити?
— Куди ти підеш? — запитав я якомога більш невимушено.
— Не знаю. Здається, від групових занять користі обмаль. На головному комп’ютері Корпорації є програма-психотерапевт. Це найдешевший спосіб.
— Воно-то дешеве, — відповів я. — Але я провів два роки з такими програмами, коли був молодший і… нуу, трішки заплутався.
— І відтоді ти нормально живеш уже упродовж двадцяти років, — розсудливо сказала Клара. — Я розв’яжу цю проблему. Принаймні, на даний момент.
Я поплескав її по руці:
— Будь-який крок буде правильним, — лагідно мовив я. — У мене було відчуття, що наші взаємини поліпшаться, якщо ти зможеш викинути з голови те старе лайно. Я гадаю, ми всі маємо таке, але краще ти будеш сердитися безпосередньо за мої вчинки, а не тому, що я нагадую тобі батька чи ще когось.
Клара розвернулась і глянула на мене. Навіть у тьмяному світлі металу гічі я побачив, що вона здивована:
— Про що це ти?
— Як про що, Кларо, про твої проблеми. Я розумію, що це сміливий вчинок визнати, що тобі потрібна допомога.
— Ну, Робе, — сказала вона, — ти маєш рацію, але, здається, не розумієш, у чому річ. Проблема не в наших стосунках, вона може бути в тобі. Я дійсно не знаю. Я переживаю за періоди простою і через те, що не можу ухвалити рішення. А також, що постійно відкладаю наступну поїздку фактично на безрік і — без образ — що вибрала Близнюків, як ти, за члена екіпажу.
— Ненавиджу це астрологічне лайно!
— Робе, ти дійсно суперечлива особистість, і ти це знаєш. А я мирюся з цим. Не хочу так жити.
Під ту пору ми взагалі не хотіли спати. Здається, було два виходи: можна було сказати щось на кшталт: «А ти ж говорила, що любиш мене», «Однак я більше не можу цього терпіти» і все, напевне, закінчилося б або сексом, або безпосереднім розривом, а можна було б відволіктися. Клара мислила в тому самому напрямку, адже вилізла з гамака і почала одягатися.
— Ходімо до казино, — запропонувала Клара. — Відчуваю, мені сьогодні пощастить.
На Брамі не було жодних кораблів і туристів. Ми також зустріли мало проспекторів, оскільки за минулі кілька тижнів вирушило багато екіпажів. Половина столів у казино не працювали і були накриті чохлами із зеленого сукна. Клара знайшла місце за столом для гри у блекджек, і дилер дозволив мені просто сидіти біля Клари.
— Я ж казала, що цього вечора мені пощастить, — мовила вона, коли через десять хвилин виграла понад дві тисячі доларів.
— Непогано, — я підтримав її, але насправді мені не було весело. Я підвівся і трішки походив. Мєчніков обережно опускав п’ятидоларові монети в автомати, але він не особливо хотів зі мною говорити. У бакару ніхто не грав. Я сказав Кларі, що піду вип’ю філіжанку кави у «Блакитному пеклі» (п’ять доларів, але в періоди застою там зазвичай наливали безкоштовно). Вона криво посміхнулася до мене, навіть не відриваючись від карт.
У «Блакитному пеклі» сиділа Луїза Форенд. Вона пила суміш ракетного палива з водою… ну, насправді то було не ракетне паливо, а старе добре біле віскі, що його варили з якоїсь сировини, котру вирощували в гідропонних контейнерах. Луїза підвела голову, привітно усміхаючись. Я сів біля неї.
Раптом я зрозумів, що ця жінка почувається досить самотньою, хоча на це немає причин. Вона була… ну, я точно не знав, що з нею — але вона здавалася найбільш безпечною, гідною і невибагливою людиною у Брамі. Усі інші або хотіли від мене того, чого я не мав, або не хотіли брати, коли я пропонував. Луїза зовсім інша. Вона щонайменше на десять років старша за мене і дуже вродлива.
Як і я, вона носила лише щоденний одяг Корпорації: короткі комбінезони у трьох моделях непривабливого кольору. Однак вона перешила його для себе, перетворивши на обтяжні шорти, сукню з оголеною талією і відкритий топік. Я збагнув, що Луїза помітила, як я на неї дивлюсь. Мені раптом стало ніяково.
— Маєш гарний вигляд, — промовив я.
— Дякую, Робе. Усе оригінальне, — похвалилася Луїза, осміхаючись. — Ніколи не могла собі дозволити щось інше.
— Тобі й не потрібне те, чого ти ніколи не мала, — чесно сказав я і Форенд змінила тему:
— Корабель прибуває, — сказала вона. — Подейкують, його довгенько не було.
ЗВІТ ПРО РЕЙС
Корабель A3-7, рейс 022D55. Екіпаж: С. Ріґні, Е. Цянь, M. Зіндлер.
Час у дорозі — 18 днів 0 год. Місцезнаходження — поблизу Ксі Пегаса А.
Короткий опис: «Ми наблизилися до низької орбіти маленької планети на відстані приблизно 9 а.о. від головної зірки. Планета вкрита кригою, але ми виявили випромінювання гічі у точці біля екватора. Ріґні та Мері Зіндлер висадилися неподалік звідти і, долаючи труднощі — місцевість була гористою — пробралися до теплої місцини, де був металевий купол. Усередині його знайшлося кілька артефактів гічі, включно з двома порожніми посадковими модулями, побутовою технікою невідомого призначення та нагрівальною спіраллю. Ми успішно транспортували дрібні предмети до судна. Нагрівальну спіраль не вдалося вимкнути, але ми знизили температуру і помістили її у наш посадковий модуль. Та навіть зваживши на це, Мері й Цянь потерпали від серйозного зневоднення і на момент прибуття запали в кому».
Оцінка Корпорації: Нагрівальну спіраль досліджено й перероблено. Екіпаж отримав винагороду в розмірі 3 000 000 доларів без урахування відсотків. Інші артефакти ще недостатньою мірою вивчені. У випадку подальшої розвідки призначається винагорода у розмірі 25 000 доларів/кг, усього — 675 000 доларів.
Ну, я знав, що це означало для Луїзи і пояснювало, чому вона сиділа у «Блакитному пеклі» замість спати. Я знав, що вона хвилюється за доньку, але не зациклюється на цьому.
Також Луїза дуже добре ставилася до професії проспектора. Вона боялася літати, і це було зрозуміло. Утім, страх не заважав їй вирушати в рейс, і я її поважав. Вона досі чекала на повернення когось із рідних до того, як зареєструватися на політ згідно з їхньою домовленістю, тому хай хто повернеться, на нього завжди чекає котрийсь із родичів.
Луїза трохи розповіла їхню історію. Вони жили (якщо це можна назвати життям) у «пастках для туристів»[9] на Вісі Венери, радше виживали, перебиваючись сяк-так, на заробітках, які зазвичай одержували на крейсерах. Там добре платили, але була дуже жорстка конкуренція. Я дізнався, що протягом певного часу Форенди влаштовували шоу в нічному клубі: пісні, танці, комедійні номери, і зрозумів, що це не так уже й погано за венеріанськими стандартами. Проте, на кількох туристів зліталася сила-силенна яструбів у надії вирвати свій шмат м’яса, чого на всіх просто не вистачало. Сесс та їхній син (той, що помер) намагалися працювати гідами на старому аеромобілі, який вони купили в понівеченому стані й цілком перебудували, але заробітки були низькими. Дівчата працювали деінде. Я впевнений, що Луїза могла деякий час працювати на панелі, але це теж не давало великих прибутків з тих-таки причин. Форенди майже дійшли до краю, коли їм випала нагода потрапити до Брами.