Я нормально розчув лиш одне слово, що було вимовлене голосно.
— Поет? — здивовано запитав я.
Мєчніков вишкірився:
— Хіба ти не знав? Я таким способом потрапив до Брами; Фонд Ґуггенгайма оплатив мені дорогу.
Він зняв горщик із плити, розклав рагу на дві тарілки і ми попоїли.
Два дні тому саме він люто горлав на двох Денні десь із годину, а ми зі Сьюзі лежали у посадковому модулі, сердиті та ізольовані, слухаючи його лемент. А після повороту все змінилося. Ми зітхнули полегшено; у цьому рейсі в нас не закінчиться пальне і нам не треба турбуватися, щоб щось знайти: винагороду нам гарантовано.
Я запитав Мєчнікова про його вірші. Він не зміг нічого продекламувати, але у Брамі обіцяв показати копії віршів, які надсилав до фонду.
Коли ми попоїли, вимили горщик і тарілки та прибрали їх, Ден зиркнув на годинника:
— Рано будити інших, — сказав він, — а робити загалом нічого.
ПРО П’ЄЗОЕЛЕКТРИЧНИЙ ЕФЕКТ
Професор Геґрамет. Ми виявили, що криваві діаманти незвичайно п’єзоелектричні. Хтось знає, що це означає?
Питання. Вони розширюються і стають провідниками під впливом електричного струму?
Професор Геґрамет. Правильно. А ще, якщо їх стиснути, вони самі виробляють дуже швидкий струм. На ньому працює п’єзофонія та п’єзобачення. Сфера промисловості, що дає дохід у п’ятдесят мільярдів доларів.
Питання. Хто отримує відсотки з цього добра?
Професор Геґрамет. Я знав, що хтось із вас таке запитає. Ніхто не отримує. Криваві діаманти знайшли багато років тому в норах гічі на Венері. Це було задовго до відкриття Брами. У лабораторіях Белла знайшли спосіб ними послуговуватися. Насправді вони використовують трохи іншу штуку — продукт, який самі синтезували. У лабораторії розроблено чудові комунікаційні системи і Белл нікому не платить, а лишень одержує прибуток.
Питання. А гічі використовували криваві діаманти з аналогічною метою?
Професор Геґрамет. Особисто я вважаю, що напевно, так, але не знаю, як саме їх застосовували. Можна припустити, що якщо гічі залишили після себе криваві діаманти, то вони залишать також інші приймачі та передатчики зв’язку. Одначе якщо вони й зробили це, то я не знаю, де шукати.
Ден подивився на мене й осміхнувся. По-справжньому, а не вишкірюючись, як завжди; підсунувшись до нього, я сидів у його теплих і привітних обіймах.
Дев’ятнадцять днів пролетіли, ніби одна хвилина. А потім годинник сповістив, що ми скоро прибудемо. Усі прокинулися, скупчилися в капсулі. Ми мали піднесений настрій, немов діти на Різдво, які чекають на нагоду відкрити подарунки з іграшками. Це була найщасливіша поїздка у моєму житті та взагалі найкраща мить.
— Знаєте, — замислено сказав Денні Р., — мені трішки шкода, що ми прибуваємо.
Сьюзі, яка вже почала розуміти англійську, відповіла:
— Sim, ja sei[11], — а потім додала: — Мені також!
Ми поручкались, але насправді я думав про Клару. Ми намагалися зв’язатися по рації, однак у космічних норах гічі не було зв’язку. Та коли ми виберемося звідси, я зможу з нею поговорити і мені буде байдуже, що інші слухають! Я знав, що хочу сказати й навіть достоту знав, що вона відповість; у її кораблі панувала та сама ейфорія, що і в нашому з тієї самої причини, тому я не сумнівався в її відповіді в атмосфері радощів та любові.
— Ми гальмуємо! — заволав Денні Р. — Відчуваєте?
— Так! — радів Мєчніков, стрибаючи у слабких хвилях псевдогравітації, яка сигналізувала про вихід у реальний простір. Також ми побачили інший сигнал: золотиста спіраль посеред капсули почала світитися все яскравіше з кожною хвилиною.
— Гадаю, ми зробили це, — припустив Денні Р., сяючи від задоволення, і я був задоволений так само.
— Я запущу сферичне сканування, — сказав я, впевнений, що знаю, як чинити. Сьюзі зрозуміла мій натяк і відчинила шлюз до посадкового модуля; вона й Денні А. збиралися летіти, щоб провести спостереження за зірками.
Утім, Денні А. не приєднався до неї — він утупився поглядом в екран. Коли я почав розвертати корабель, то бачив зірки. Вони мали вигляд цілком нормальний, у них не було нічого особливого, хоча вони чомусь були дуже розмиті.
Я похитнувся й ледь не впав. Корабель повернув не так плавно, як треба.
— Рація, — сказав Денні. Мєчніков, насупившись, підвів голову й побачив, що лампочка засвітилася.
— Увімкни її, — закричав я: можливо, я почую голос Клари.
Додаток до навчального посібника з навігації, п. 104
Необхідно внести до посібника з навігації таку ось поправку: налаштування курсу, які містять лінії та кольори, зображені у таблиці, що додається, явно належить до кількості пального чи іншої потреби корабля в рушійній силі.
Попереджаємо всіх проспекторів, що три яскраві помаранчеві лінії (Таблиця 2) означають критичну нестачу. Жоден корабель, налаштування якого містили такі лінії, не повернувся, навіть із випробувальних рейсів.
Мєчніков, усе ще насуплений, дотягнувся до вимикача. Цієї миті я помітив, що спіраль світилася таким яскравим золотавим кольором, якого я не бачив доти: вогняно-жовтий, наче вона розжарилася на максимум. Спіраль не виділяла тепло, але золотисте світло було перенизоване білими штрихами.
— Дивно, — промовив я, вказуючи пальцем.
Не впевнений, що хтось мене почув; з рації лунали завади, у капсулі стояв великий шум. Мєчніков простяг руку до регулятора та підсилювача. Крізь завади долинув голос, який я спочатку не впізнав. То був Денні А.
— Відчуваєте? — волав він. — Гравітація! Ми у біді! Припиніть сканування.
Я автоматично вимкнув сканер.
Потім на екрані зорельота все перевернулось і на ньому з’явився якийсь об’єкт. То була не зірка й не галактика, а туманне скупчення блідого блакитного світла. Воно було пістряве, величезне та, на позір — страхітливе. Я розумів, що то не сонце: воно не може бути таким величезним і туманним. На нього було боляче дивитися, бо воно сяяло занадто яскраво. Його світло проникало в очі, до зорового нерва й сягало аж у мозок.
Мєчніков вимкнув рацію — і запала тиша. Я почув, як Денні А. приречено каже:
— Господи, це капець! То ж чорна діра.
Розділ 29
— З твого дозволу, Робе, — говорить Зіґфрід, — Я хотів би дещо дізнатися від тебе, поки ти не наказав мені перейти у пасивний режим.
Я напружуюся: той сучий син прочитав мої думки.
— Бачу, — одразу додає Зіґфрід, — що ти чимось занепокоєний. Це я й хочу дізнатись.
Дивина! Таке враження, наче я намагаюся щадити його почуття. Іноді здається, що він не просто робот.
— Не думав, що ти це розумієш, — вибачаюсь я.
— Звісно, Робе. Коли ти даєш мені певну команду, я виконую її. Утім, жодного разу ти не давав мені команду утримуватися від запису та об’єднання даних. Припускаю, що в тебе немає такої команди.