Питання. Тобто ви хочете сказати, що гічі їли комети?
Професор Геґрамет. Вони їли те, з чого складаються комети. Знаєте з чого? Вуглець, кисень, азот, водень, тобто те саме, що ви їсте на сніданок. Я гадаю, вони використовували комети як сировину для виробництва їжі. Думаю, що рано чи пізно такий рейс до оболонки комети дасть нагоду знайти харчову фабрику гічі й тоді, напевно, проблему голоду буде розв’язано.
За хвильку Зіґфрід пропонує:
— Якщо хочеш, Робе, можеш поплакати. Тут немає нічого страшного.
Раптом я розумію, що саме це я і роблю, тобто плачу.
— Господи, — кажу я, сякаючись в одну із серветок, які постійно лежать поряд із килимком. Зіґфрід чекає.
— Лише я зміг урятуватися, — веду далі я.
Потім Зіґфрід вчинив таке, що вкотре здивувало мене. Він пожартував:
— Ну це очевидно, бо ти зараз тут, — говорить він.
— Зіґфріде, це виснажує, чорт забирай — відповідаю я.
— Робе, я впевнений, що тобі це піде на користь.
— Я б чогось випив.
Клац!
— У шафі позаду тебе, яка щойно відчинилася, — каже Зіґфрід, — є досить непогане шері. На жаль, воно не з винограду; медична служба не схвалює розкошів. Однак не думаю, що ти знаєш, що його роблять із природного газу. А також туди додали порцію тетрагідроканабінолу[13], щоб напій заспокоював нерви.
— Святий Боже! — коментую я, вже не знаючи, як виразити своє здивування. Шері дійсно досить непогане. Я відчуваю, як його тепло розтікається організмом.
— Добре, — кажу, поставивши склянку. — Отже, коли я повернувся до Брами, всіх членів експедиції списали. Корабель повернувся на рік пізніше, аніж очікували, тому що ми ледь не попали за горизонт подій. Ти знаєш, що таке уповільнення часу?.. Ет, не зважай, — я випереджаю Зіґфріда. — Це риторичне питання. Маю на увазі, що явище, яке трапилося, називається уповільненням часу. При наближенні до сингулярності відбувається парадокс часу, тобто те, що у нас там тривало п’ятнадцять хвилин, на Брамі, на Землі чи в будь-якій іншій точці нерелятивістського Всесвіту триватиме рік. А…
Я роблю ковток і сміливо веду далі:
— …Якби ми полетіли далі, то рухалися б чимраз повільніше. А в ході подальшого наближення п’ятнадцять хвилин перетворилися б на десятиріччя, а потім — на століття. Ми були дуже близько, Зіґфріде, і ледь не втрапили до пастки.
Утім, я вибрався.
Мені щось заходить у голову, і я позираю на годинника.
— Про час: я сиджу тут зайвих п’ять хвили, а сеанс триває годину!
— У мене сьогодні ввечері більше немає пацієнтів, Робе.
Я витріщаюся на Зіґфріда.
— Що?
Він ніжненько відповідає:
— Робе, я очистив свій розклад перед твоїм сеансом.
Я не кажу «Святий Боже» ще раз, але, певна річ, думаю це.
— Зіґфріде, ти не залишив мені вибору! — сердито відповідаю я.
— Робе, я не змушую тебе залишатися на позаурочний час. Це якщо маєш охоту.
Я обмірковую пропозицію упродовж кількох секунд.
— Зіґфріде, як на комп’ютер ти досить заплішений здирник, — говорю я. — Гаразд. Розумієш, ми не могли об’єднати наші кораблі в одне ціле. Вони міцно застрягли за точкою невороття й уже не змогли би повернутися додому. Проте Денні А. виявився моторним парубком, який добре тямив у нюансах законів фізики. І ми застрягли як одне ціле.
Але ми не являли собою одне ціле! У нас було два зорельоти, на яких ми прилетіли нарізно. Якби ми могли котримось чином перенести прискорення з однієї частини системи в іншу і, зваж, загнати корабель іще глибше в безодню й водночас виштовхнути другу частину, то одна з них звільнилася б!
Довга пауза.
— Чому б тобі не випити ще, Робе? — великодушно пропонує Зіґфрід. — Я маю на увазі, щойно ти припиниш плакати.
Розділ 30
Страх! Мене пройняв такий жах до самих кісток, що я більше нічого не відчував; усі мої почуття були просякнуті страхом. Не пам’ятаю: я кричав чи белькотів, але робив лише те, що наказував Денні А. Ми розвернули кораблі задньою частиною і зчепили їх за допомогою посадкових модулів. Потім ми спробували вручну перенести знаряддя, пристрої, одяг та все, що можна було винести з першого корабля, до другого і розпихати їх по всіх вільних кутках, щоб для десяти людей залишилося місце (хоча там і п’ятьом було затісно). Ми вручну по ланцюжку передавали наші манатки. Нирки Мєчнікова, напевне, були вже всі в синцях: він замінював вимикачі давачів пального у посадкових модулях, щоб за один раз звільнитися від запасів гідроксу. Чи допоможе це нам вижити? Ми не могли цього знати. Обидва п’ятимісні кораблі були броньовані й ми не думали, що корпус із металу гічі можна пошкодити. Втім, ми були начинкою цих корпусів, точніше, одного з них, який мав вирватися — принаймні, ми на це сподівались — і не було жодного способу визначити, хто врятується насамперед: ми чи лише желе з наших тіл. У нас лишилися лічені хвилини. Здається, я пройшов повз Клару двадцять разів за десять хвилин. Пригадую, якось ми навіть поцілувались, радше, спробували зустрітися губами.
Шановний «Голос Брами»!
У середу минулого тижня я йшов через парковку біля Safeway[14] (я збирався поповнити там свої продовольчі картки) в бік маршрутки, щоб поїхати додому. Раптом я побачив неземне зелене світло, а неподалік приземлився дивний космічний корабель. З нього вибігли чотири гарні, але дуже маленькі дівчини у напівпрозорих білих накидках і паралізували мене якимось променем, через що я опинився в безпорадному становищі. Вони утримували мене у кораблі протягом дев’ятнадцяти годин, упродовж цього часу вони робили зі мною непристойні речі, про які гордість не дозволяє мені розповісти. Командирка групи дівчат (її звали Мойра Ґлоу-Фон) сказала, що вони, як і люди, ще не навчилися боротися з тваринними інстинктами. Я прийняв їхні вибачення та згодився передати чотири послання на Землю. Я не можу оголосити послання 1 й 4 до призначеного часу. Послання 2 адресовано керівникові мого проекту багатоквартирного будинку. Послання 3 адресоване усім, хто зараз перебуває у Брамі. Воно складається з трьох частин: 1. Кидайте палити; 2. Хлопчики та дівчатка мають навчатись окремо хоча б до другого курсу коледжу; 3. Негайно припиніть досліджувати космос. За нами спостерігають.
У нас майже вийшло. Я пам’ятаю її запах. У якийсь момент я підвів голову, бо відчув сильний аромат мускусної олійки, хоча Клару не було видно. Потім я знову його забув. І весь час, то на одному, то на другому оглядовому екрані, мерехтіла велетенська, широка і зловісна блакитна куля; фазові ефекти на її поверхні, які нагадували розбігані тіні, створювали страхітливі картини. Ми відчували, як гравітаційні хвилі міцно захоплюють наші нутрощі. Денні А. перебував у капсулі першого корабля. Він пильнував час і викидав лантухи та вузли вниз, у шлюз посадкового модуля, щоб їх передавали далі, через шлюзи другого посадкового модуля, до капсули другого корабля, де я прибирав їх із дороги в різні боки, щоб звільнити місце для наступних речей.
— П’ять хвилин, — волає він, а відтак: «Чотири хвилини!», «Три хвилини! Відчиніть той сраний шлюз!, потім: «Усе! Гей, ви, кидайте усе й піднімайтеся!». Ми послухалися. Усі, окрім мене. Я чув, як інші кричали і кликали мене, але я відстав. Наш посадковий модуль було заблоковано; я не міг пролізти крізь шлюз! Я буцнув чийсь речовий мішок, Клара в цей час волала по рації на клемній платі:
13
Тетрагідроканабінол — синтетична речовина, яку видобувають з марихуани. (Прим. перекл.)