Ероут-молодший роззявив від подиву рота і з нього, як з пробитої шини, вийшов разом з відрижкою, перегар випитого віскі.
— Я теж оторопів, — ковтнув слину Джо. — Потім стеля впала, вогнем мене й накрило… Очуняв у шпиталі. Місцеві перекладачі, що з нами працювали, розповіли про народ батаків, що живе на півночі Суматри, далеко в джунглях. Але про їхню долю мало хто знає, бо саме слово «батак» перекладають як бродяга, тобто в значенні людини, що не живе осідло. Я не говорив тоді багато, куди мене нечиста занесла. Та й частину нашу відразу розформували і перекинули знову в Джакарту, а звідтам аж у 49-му — додому. Гренд Доулд, здавалося, зник навіки. Але я дав собі слово з-під землі дістати його і золото батаків. Ну, як, кумекаєш?
— І ти знайшов? — молодий Ероут півнем видушив із себе. — Де той Гренд, де?
— На, читай, — тремтячою рукою простягнув синові аркуш. — Читай і думай!
Там, де йшлося про гроші, єдиний син Ероута — Теодор, або серед своїх просто Тед, проявляв чудеса логіки. Недарма батько доручив йому фінансові справи фірми. Тед завжди знав, що і як робити. А фірма «Ероут і син» за такою сентиментальною назвою, виставляючи на показ батьківську добропорядність, і задля людського ока торгуючи наочними хімічними препаратами для юних хіміків, не цуралась іншого. Але то була вже вотчина старого Ероута, Теодор складав лише дебет-кредит у спеціальному товстому зошиті, якого батько ховав у своєму сейфі відразу, як Тед закінчував підрахунки, і не дозволяв заносити жодну цифру звідтам у комп’ютерну базу загальних бізнесових справ.
Молодий Ероут, здавалося, не читав, а витравлював хлором кожне слово.
— А чому Доулд до Джакарти летить через Польщу та ще й збирається заночувати у Варшаві? — наслідуючи батька, дебільно повторював по складах ненависне прізвище.
— Це вже тобі дізнатися треба. І взагалі, не зводь з нього очей. Впевнений, він їде за золотом батаків…
— Але ж минуло стільки років і тільки тепер Доулд наважився? Чому?
— На, перечитай і ось це. — Джо Ероут простягнув синові газету, яку так і не поклав у нижню шуфляду. — Тільки не читай на ніч. Хіба таке нормальна людина може зробити? А як прочитаєш, викинь, вона мені більше не потрібна.
6
Три салони «Боїнга-767», що готувався виконувати рейс Варшава-Мельбурн з посадкою у Джакарті, неквапливо заповнювали пасажири. Подекуди чулася жвава розмова, яка завжди буває у перші хвилини знайомства з попутником. Щось дрібно цотокіла огрядна пані у сонцезахисних окулярах до високого респектабельного чоловіка.
— Wcale zapomiala cos w torebce! — трагічно прикладала до грудей пухкі, з нанизаними численними браслетами, руки. — Przepraszam![7]
— Sorry, mam. I don’t understand, — вкотре з помішкою добре вихованої людини повторював її сусід, розводячи руками. Сказане ніколи не викликало особливого непорозуміння і тому перекладу не потребувало. Та й красномовні жести підкріплювали сказане.
— Szkoda, ze pan nie rozumie po-polsku, jednak to nie przeszkadza. Lot mamy dlugi, wreszcie zrozumie![8]
Доулд аж здригнувся, так йому не хотілося, щоб подібна квочка вмостилася поруч. Краще, звичайно, аби нікого не було, надокучливий співбесідник йому не потрібний. Проковтнув чергову пігулку і відвернувся до ілюмінатора, не бажаючи терпіти бодай найменшої ознаки когось, хто б вмощувався праворуч.
Пігулки, котрі вживає останнім часом (а це вже друга протягом минулої півгодини), щось таки закривають усередині, не дають більше паралізовувати мозок і перетворюватися на маріонетку в руках заклятого ворога, яким був для нього впродовж багатьох років ота сатана ХТОСЬ. Він навіть може згадати усе по порядку.
… Не сподівався, що остання доба стане такою навальною. Не думав, що на собі відчує щось подібне до того, що сталося з ним поблизу Женеви. Тільки тепер шкодував (невже він знає, що таке жалість?) самого себе.
Гренд Доулд впізнав Крулевську, навіть пройшовся вулицею туди-сюди, але їхнього будиночка, де вони мешкали у 1940-му, не знайшов. Присів на лавчину у скверику, сперся на палицю. Але ж він пізнає будинки, що стояли поруч з їхнім, не було тільки цього галасливого, наповненого дітлашнею скверика. І тоді до нього дійшло, що він сидить на тому місці, де стояв до війни їхній будинок.
— Тут стояв будинок. Я ж пам’ятаю, тут, тут! — тицяв Доулд палицею просто себе, копирсався у землі, чим викликав жвавий інтерес у жінки, котра присіла поруч.
— Так, пан має рацію, — охоче підтримала розмову поважна пані, намагаючись приспати галасливе створіння, що пручалося у возику. — Тут, прошу пана, стояв будинок, але у війну в нього влучила бомба. Усі загинули…
7
Wcale zapomiala cos w torebce! Przepraszam! (польс.) — Забула щось в сумочці. Перепрошую!
8
— Szkoda, ze pan nie rozumie po-polsku, jednak to nie przeszkadza. Lot mamy dlugi, wreszcie zrozumie! (польс.) — Шкода, що пан не розуміє по-польськи, однак то не заважає. Політ довгий, все зрозуміє!