Коли вперше Бойд-молодший ступив на землю Тусуклаїнга, маючи за найкращу перепустку прізвище батька, тут була лише одна вулиця, що вела до порту. Праворуч — банк з єдиною на всю околицю пристійною вивіскою «Бойд банк», ліворуч — крамниця з баром, на другому поверсі — готель з червоним ліхтарем. Ясна річ, тільки для європейців. Якби таке компрометуюче сусідство трапилося Алістеру Бойду в Лондоні, про кар’єру фінансиста можна було забути. Тут — навпаки. Червоний ліхтар ще довго служив Бойду мало не ковенгардівською завісою лондонської опери, за якою ховалися клієнти, полагодивши свої справи у банку Бойда.
Потім ще кільканадцять разів наодинці Алістер обмацував лева, шукаючи бодай маленький натяк на те, де мало б бути місце, звідки відчинялася скарбонка. Однак усі спроби розбивались об німу вишкірену левову пащеку.
Але за тим, що хоронилося в череві лева, мали прийти. Єдиний охоронець банківського сховища місцевий старожил Фантабеан Калі, котрий працював ще із старшим Бойдом, показав молодому керуючому угоду, що висіла над сейфом № 1. Оренду заплачено золотом до двохтисячного року. Про це зроблено відповідний запис англійською мовою і підтверджено печаттю мерії міста Тусуклаїнга. На те Алістер тільки хмикнув. Хто ж знав, що колонія стане самостійною державою і треба буде рахуватися з її законами. Далі йшов текст, написаний на товстій шкірі невідомим Бойду індонезійським діалектом. Це було старобатакське письмо девангарі. Значення мав кожен зібраний у стовпчик знак, зовсім не схожий на букви сучасного індонезійського алфавіту з його латинським шрифтом. А внизу під нерозбірливими закарлючками підпису власника сейфа № 1 і необхідними печатками «Бойд банку» з дозволу нотаріуса йшов переклад англійською мовою. Текст, очевидно, був скороченим. З нього розважлива рука викинула усі пишні слова, котрими так полюбляють хизуватися туземці, залишивши саму суть. Переклад складався лише з одного речення:
ВІДЧИНИТЬ ТОЙ, ХТО ПРИЙДЕ З ЛЕВОМ У РУЦІ
— Тут ще однієї тварюки мені бракувало! — знизав плечима Бойд і зі злості на свого татуся, котрий залишився тупуватим скнарою, що не допетрав, як слід, перекладу, боляче гримнувся ногою у незрушне тіло металевого сейфа.
На це охоронець низько опустив голову і здригнувся так, наче Бойд добряче стусонув його, а не металеве одоробало, на тілі якого Алістер так і не зміг знайти жодного сліду, манісінької замкової щілинки, крізь яку винюхав би вміст металевого тельбуха.
Іноді Бойду здавалося, що Фантабеан Калі навмисне робиться таємничим і ховає за низько опущеною головою вибухи в очах, як тільки заходить мова про скарбонку № 1. Але вся ота чортівня видавалася такою незрозумілою, що Бойд списував побачене краєчком ока на свій кшталт.
— А хіба тут є леви? — перепитував.
— Т-а-к… — не підводячи очей шарудів Калі.
— Ну, а чого ж цього не випотрошили? — пхав ногою сейф, все ще пам’ятаючи батьківські перестороги щодо статечного поводження з туземцями.
Фантабеан Калі на те тільки знизував плечима і тягнув одне й те ж:
— Це символ сили і могутності…
Оце ти, курдуплику низькорослий, говориш про силу і могутність, — хотів перепитати Бойд, але завжди вчасно прикушував язика. Де-де, а перед сторонніми він не дозволяв собі навіть белькнути щось супроти їхнього народу.
— … будь сильним і мудрим як лев, — рефреном вторив Калі, невідомо до кого звертаючись. При цьому тембр його голосу ставав дзвінкішим і навіть відлунював у порожньому банківському сховищі численними кришталиками, що дзенькали в металеві вічка вмонтованих сейфів і розсипалися, котились іскристо по підлозі.
Алістер Бойд відмахувався спересердя, — що взяти з цього Калі, котрий боїться навіть на тінь сейфа № 1 ступити. Потеревенити б з кимось про того металевого лева, але кому пискнеш, якщо туземці так поважають його банк і фінансові закони, несучи на зберігання мало не по рупії, що зайва цікавість могла б тільки нашкодити. Заспокоївся тим, що списав оту всю писану нісенітницю на релігійні забобони туземців. Могли ж ті дикуни, падкі до зовнішніх ефектів, не тільки змайструвати скарбонку у вигляді лева, але й покласти туди висушений хвіст мавпи, пір’я якогось екзотичного папуги або попіл з’їдженого ними ж вождя племені, оголосивши це святими атрибутами. Бачив тут Алістер і таке.
А коли досі не прийшли, — значить, немає кому…