Майкл з Ліаном підійшли до власника найбільшого на Ентанго судна. Увесь гонор вийшов з Сітархурта, він безпомічно лопотів ногами і марно пробував підвестися. Майкл тицьнув палицею у величезний живіт, від чого переляканий глитай як спунс випустив смердючу руладу і перестав смикатися.
— Забирайся звідси, гидото! — Майкл дав копняка Сітархурту, який ставши рачки, повз до виходу. Ліан і собі добряче стусонув у товсту сідницю.
— Ну то що, Ліане, допоможемо нашому благодійнику віднести свої дорогоцінні сідниці до найближчого клозету, чи він сам собі дасть раду?
Сітархурт не збирався слухати далі — смикнувся навтьоки.
Сумно виглядала така затишна ще кілька хвилин тому кав’ярня. Даке, схлипуючи, підмітала підлогу. Хлопці й собі взялися їй допомагати, ставили на місце столики, піднімали стільці. Але, глянувши один на одного, зайшлися реготом. У Ліана з майки залишилися одні тоненькі шворочки. У Майкла набряк ніс, та й кривава пляма на сорочці додавала йому жалюгідного вигляду.
Даке розпростала спину. Здивовано глянула на брата, на Майкла, і сама засміялась:
— Ось зараз закінчимо прибирати і я вас виперу, нечепури!
Хлопці швидко прибрали у кав’ярні і з готовністю віддали себе у руки Даке. Дівчина відправила їх у душ, прилаштований на подвір’ї за кав’ярнею, і видала кожному по пухнастому свіжому рушнику. Майкл до того ж отримав шорти і футболку, бо увесь його брудний одяг Даке заходилась прати. Потім вони утрьох вечеряли.
— Скажіть, у кого я можу знайти старі числа «Daily»? — поцікавився Майкл.
— Я купую, — відповів Ліан. — А Даке зберігає, іноді її клієнти люблять погортати газету.
— Зараз я принесу. — Даке вийшла з-за столу і за хвилину з’явилась з цілим оберемком газет.
— А навіщо тобі, судара[14] Майкле, старі газети? — поцікавився Ліан.
— Поки що не знаю, але Стефан, який летів зі мною у тому літаку, ви ж знаєте, він і досі лікується у Мааса, попросив дістати «Daily» за сьоме червня.
— Ось, тримайте. — Даке знайшла потрібне число.
Майкл взяв газету, проглянув її, але нічого особливого там не побачив. Увечері, у готелі він уважніше перегляне кожну сторінку.
— А чого ти, Ліане, сам рибу не відвозиш на Суматру? — поцікавився, коли заховав газету у кишеню шортів.
— Ти бачив мою моторку? Це ж не човен, а стара? кокосова шкаралупа, без морозильника, без потужнього мотора. Поки я доберуся до найближчого базару на Суматрі, до Танджунау, і там почну продавати рибу, — вона зіпсується. От і продаємо Сітархурту за безцінь. У нього на судні морозильна камера є, а мотор який! А таким, як я, нікуди діватись, — зітхнув Ліан. — Жити ж якось треба, та й сестру заміж збираюся віддавати, посаг збираємо.
Даке затулила розпашіле обличчя руками і вибігла з-за столу.
— Вона у мене працьовита, кмітлива, — вихваляв сестру.
Вони ще трохи погомоніли і Майкл побрів до готелю, пообіцявши завтра навідатись і забрати випране Дане вбрання.
У тісній клітині готельної кімнати знову розгорнув газету. Що ж могло там зацікавити Стефана? Що так бентежило його? Очевидно, у газеті від 7 червня він побачив якусь важливу інформацію, яка ще й досі не дає йому спокою. Майкл ще раз переглянув кожну сторінку, але нічого цікавого для себе не помітив.
12
Лицедій?
Лицедій! Це слово увірвалося таким міцним розрядом у мозок, що Марта стрепенулася: спала чи ні, чи це просто їй примарилося, написалось підсвідомо, чи прошелестіло поруч. Але це було саме те, що треба. Іншої ради немає!
Але… Марта не могла б сказати, що Даві занадто наполегливий і надокучає залицяннями. Фактично власноруч викресливши її з списку живих, заховавши тут на острові, він повинен би досі більш відверто висловити свої наміри.
Але у поглядах Даві вловлювала не просто пристрасть. Чого йому бракує? На неї Даві дивився не як на цукерку чи іграшку, це вона відчуває. А що, коли Даві прагне справжнього, великого почуття, позбавлений його через рабську догідливість своїх коханок?
Значить, лицедій?!
Лицедій!
Вона скористається цим заради своєї мети.
Після ганебного виселення Ероута стали проводити більше часу разом. Біля басейну сиділи тільки удвох, хоча на собі Марта відчувала погляди з вікон — Її пронизували стріли ненависті, убивав шепіт прокльонів знехтуваних одалісок.
— Я ніколи не пила кокосове молоко, — сказала якось Марта, бо треба було щось говорити, а у такі хвилини, коли вони залишалися на самоті, всередині відразу леденіло від страху і вона боялась, що її поганеньку гру розкусять, і тоді…