— А де ти працюєш? — змінив тему Даві, хоча з усього було видно, що відповідь його не цікавила.
— На каучуковій плантації.
— Вона твоя?
— Ні.
— Почекай мене тут, — наказав Даві і зник за дверима.
За кілька хвилин він уже рвучко відчиняв двері до кімнат, в яких жила українка.
— Де парфуми, якими користувалася моя гостя? — запитав Даві служницю, що завмерла у шанобливому поклоні. І поки немилосердно довго тяглася церемонія вітання Мануси зі своїм господарем, Даві фізично відчував пахощі незмінних Мартиних парфумів, навіть очей не розплющував від хвилі дивного сп’яніння. Чи впізнає той аромат Сем?
Мануса позадкувала до столика, на якому уже стояла запакована невеличка валіза. Відкрила її і серед інших пляшечок видобула і простягла Даві плескатий флакон, верхню частину якого зроблено з чорного скла. На ній Даві прочитав по-французьки «MAGIE NOIRE».[16] Не варто навіть відчиняти пахучий флакон, щоб пересвідчитися, що то саме Мартині парфуми. Це була справжня духмяна магія, якою можна звести з розуму. Від такої іронії Ель Даві лише сумно зітхнув.
— Дай-но мені ще кілька флаконів.
— Яких?
— Немає значення.
Мануса простягла «Шанель», «Фіджі» та «Лy-Лу».
— Вистачить?
Але Даві уже виходив з кімнати. Не треба бути знавцем парфумів, щоб розрізнити ці аромати. І якщо Сем пам'ятає запах «MAGIE NOIRE», то знайде його і зараз.
— Якщо ти згадаєш, як пахло тоді в машині, я куплю тобі найбільшу плантацію на Ентанго. — Даві поставив перед розгубленим Семом чотири флакони і знову сів за стіл. — А якщо допоможеш відшукати ту дівчину, то назви першу-ліпшу суму, яка тобі потрібна.
У Сема тремтіли руки. Той запах він добре запам’ятав, бо нічого кращого в житті не нюхав. Турбувало друге, — скільки просити грошей, щоб знайти дівчину. Він її знайде, справа нескладна, нікуди з Ентанго вона наразі не подалася. Але, скільки просити? Скільки?
Сем поволі брав один за одним флакони і підносив до носа. Здавалося, не реагував на паморочливі аромати, вперто думав про своє. І лише коли нюхнув з плескатого флакона, одна частина якого зроблена з чорного скла, відчув, що розмірковуванням про необхідну суму грошей прийшов кінець, — він упізнав знайомий запах. Простягнув флакон Даві:
— Ось! Це точно.
— Завтра матимеш усі необхідні документи на володіння найбільшою плантацією Ентанго.
Даві клацнув пучками пальців, наказуючи начальнику охорони підійти до столу, і щось тихо йому проказав.
Від Сема не сховалося збудження Даві. На додаток, він з особливим трепетом поклав до шуфляди флакон, який упізнав Сем, а решту байдуже підсунув до хлопця.
— Бери, це твоїй дівчині.
Семові, звичайно, краще було б, якби Даві заговорив про гроші, але і від таких дорогих цяцьок він теж не відмовиться. Хлопець навіть рота роззявив, щоб ще раз запевнити, що обов’язково знайде ту дівчину і завтра ж принесе про неї звістку. Однак випередив Даві.
— То скільки тобі треба грошей, щоб ти знайшов викрадену мою гостю?
Очі у Сема швидко-швидко забігали, замиготіли сталевими тілами гекко. Через ті дурні пахучі витребеньки йому забило памороки і він так і не подумав про конкретну суму. З язика мало не зірвалося одне: багато, багато, БАГАТО! Але це було б по-дурному, і Сем спробував відтягти найбільш хвилюючу мить, набиваючи собі ціну:
— А якщо я завтра повідомлю, де знаходиться дівчина?
— Завтра і отримаєш! Скільки?
— Дес… двадцять… п’ять, — видобувалося з глибин обшарпаного злиднями тіла.
— Отримаєш тридцять тисяч, як скажеш, де моя гостя. Гроші і документи на плантацію тобі завтра привезе Самур.
Сказав і вийшов.
Вперше Сем зрозумів, що не продешевив.
А справу з розшуками дівчиська, яке так потрібне Даві, не збирається відкладати, — роздумував, уже стоячи на кормі швидкохідного катера, яким повертався додому. Зараз же візьме джипа і поїде у джунглі. Здається, кралечку Ероут заховав у закинутому сарайчику.
Іншого варіанту не було.
До Ентанго причалили, орієнтуючись на ліхтарі, в самий раз запалені Фатухелом. Старий ліхтарник ще сидів на лавці в оточенні бездомних собак і димів цигаркою.
З появою Сема, котрого кожен пес мав за свого і завжди зустрічали щедрим попискуванням, на цей раз попіднімали морди і почали гарчати.
— Чого б це вони? — здивувався Фатухелу. — Ти, може, Семе, чогось несвіжого з’їв, га?
Але Сем лише рукою відмахнувся. Що він скаже старому диваку, котрий за чадом смердючої цигарки не почув благородних ароматів, які йшли від кишень, напханих флаконами.