Досвід попередніх років неабияк придався. Місця для криївок вибрали вдалі. Запаслися одежею, бензином для примусів, харчами… Правда, з останніми неврожайного сорок сьомого прийшлося сутужно. Вирятував трохи млин у Стопчатові. Розвідка доповіла, що у млині назбиралося чимало мірчуків збіжжя. Люди мололи своє і розплачувалися зерном — мірчуками. Послуговувалися тим млином і гарнізонники. Навіть з Коломиї привозили питлювати. Більшовики саме завезли велику кількість збіжжя. Ось-ось мали приїхати по борошно. Повстанці «допомогли» їм. Приїхали возами і забрали збіжжя, скільки коні могли вивезти. Вистачило партизанам на всю зиму, залишилося й селянам. Стрільці вділили пшениці біднішим горянам.
Перезимували загалом благополучно. Правда, перед самою весною трапилася сутичка з більшовиками. Було вже кіпно[3]. Стрільці повиходили із схованок і заквартирували в Середньому Березові на куті Обочі. В сусідній хаті зі своїм роєм квартирував чотовий Галайда. Хтось навів гарнізонників. Сонце тільки почало сходити, як нас майже оточили червонопогонники. Стійкові вчасно заалярмували. Стрільці з наготовленою зброєю повибігали з хат. Відпрацьованим маневром з допомогою зброї і завзяття повстанці прорвали більшовицьке кільце. З моїх людей не постраждав жоден. З роя Галайди один стрілець загинув. Самого Галайду двічі поранили в праву ногу. Я відтяг пораненого в безпечне місце. Поставив кулеметника, аби вогнем стримував енкаведистів. Від більшовиків вдалося щасливо відірватися. Вони підібрали свого пораненого й подалися до сільради. Поранений в ногу солдат крив благим матом «бандьор». Ногу йому згодом ампутували. Галайду на коні привезли до Стопчатова, звідки був родом його стрілець Михайло. Фельдшерка районної лікарні Марія Ключевська перев’язала рани. Вона постійно допомагала повстанцям. Душевна жінка знайшла в селі людей, що прихистили Галайду в себе. До настання весни вилікувала чотового. Він відійшов на Жаб’ївщину до своїх двох роїв.
У Карпати Галайда потрапив з «ковпаками». Так у наших краях називали більшовицьких партизанів із з’єднання ґенерала Ковпака. Невисокого, з орлиним носом, розумного і дотепного волинянина повстанці полюбили одразу. Більшовики забрали його до свого загону силоміць. Після розгрому ковпаківців німцями врятувався втечею. Переховувався від фашистів у гірських селах. До речі, мама моя також переховувала від німців двох ковпаківців. «Мамині ковпаки» потрапили згодом до боївки СБ Крука. Гітлерівців громили героїчно. Після відходу німців їм пропонували йти додому. Проте обидва виявили бажання зостатися в Карпатах і воювати з більшовиками. Більшовицьких партизанів наші люди рятували від німців з чисто християнських мотивів. Не зважали ні на релігію чи національність, ні на партійність. Покеровувалися речами значно вищими і вартнішими. Галайда зумів зійтися з УПА. Спочатку потрапив до сотні Скуби, опісля — Недобитого. Я його знаю вже як чотового сотні Вихора. Згаданої зими Галайда залишив два рої у безпечнішому місці в глухих горах. З одним роєм заквартирував побіля Березовів. Села ці були трохи багатші. Та й ближче до польових районів. Легше прогодувати стрільців. За таких обставин ми і зустрілися в Середньому Березові.
З Галайдою часто можна було побачити політвиховника Вітра. Знаю, що родом із Стопчатова. Закінчив Коломийську гімназію. Службу в УПА Вітер розпочав у сотні Скуби. Опісля грамотного хлопця перевели до сотні Юрка. Високий, стрункий, простий в обходженні політвиховник користувався заслуженою шаною у стрільців і командирів. Пізніше Вітер перейшов до сотні Вихора. Із сорок сьомого на сорок восьмий перезимував у Середньому Березові зі своїм молодшим братом Ромком. Ім’я слугувало хлопцеві і за псевдо. Батьків їхніх більшовики вивезли до Сибіру. Тому Ромко і не скривав свого імені. Загинув 1948 року в Коломиї. Вітер до мого ув’язнення перебував у сотні Вихора.
Добрим політвиховником був Левада — Роман Вінтоняк. Народився 21 листопада 1920 року в Косові. Ґрунтовну гімназійну освіту здобув у місті Катовіце. Знав багато іноземних мов. Хотів стати правником, але Друга світова війна перервала його студії у Львівському університеті. Повернувся до Косова і переховувався від більшовицького арешту, аж поки не втік за Буг до «ґенерал-губернаторства». Проте і там довго не затримався. В сорок першому розпочав активну підпільну оунівську діяльність на Косівщині. 1942 року Левада став членом повітового проводу ОУН Косівщини. Починаючи з кінця сорок четвертого побував політвиховником сотні Недобитого, відтак куреня Скуби. Активно воює з німцями, мадярами, москалями… Навесні 1945 року здібного керівника призначають політвиховником тактичного відтинку «Гуцульщина». Разом із повстанськими відділами рейдує по Городенківщині, Буковині. Після смерті Скуби командував якийсь час куренем.
18 січня 1947 року Левада з друзями вступає у нерівний бій з більшовиками, яких привів зрадник. Повстанці відступають на полонину Скорушну над Дзембронею. Гине провідник Жаб’ївщини Артим. Куля не щадить молоденьку Ксеню — Ліду Німу. Левада відстрілюється, аж поки куля не розтрощила автомат…
А далі — тортури й допити, в Дземброні, Жаб’єму, Станіславі. Політвиховник Левада знав дуже багато. Але за вісім місяців нелюдських тортур не обмовився жодним словом про повстанські таємниці, про друзів…
Засудили на 25 років, бо «підрозстрільну» статтю на той час саме скасували. Боротьбу продовжив у концтаборах і в’язницях ГУЛАГу. Отримав додатково два роки «одиночки» у Володимирській в’язниці за організацію 1954 року повстання в Норильську. Там писав чудові вірші.
В Україну Роман Вінтоняк повернувся в шістдесят четвертому. Після поневірянь зумів осісти з дружиною в Івано-Франківську. Чесним, мужнім, товариським, дотеп-ним залишився в пам’яті друзів і бойових побратимів на все життя. Смерть спіткала незломного повстанця в травні 1995 року. Вічний спочинок хорунжий Левада знайшов на Чукалівському кладовищі в Івано-Франківську. А поруч височіють хрести на могилах друзів по боротьбі.
Перед Різдвом сорок восьмого з кількома стрільцями відвідали в якійсь справі село Стопчатів. Там і застав нас святвечір. Вечеряли в сільській хаті. Надворі господарює віхола. Біля хати надійний стійковий. Тому почувалися безпечно. Будь-яке свято у хаті, хай і не рідній, для загнаного ворогом в ліси повстанця таки справжнє свято. Відігрілися в сільській хаті тілом і душею. Вечеря закінчилася. Стрільці дякували Богу й господарям. Кожен подумки побував у родинному колі в батьківській хаті. Що може бути кращого? Але дійсність невмолима. Мусилося знову відходити до підземного пристанівку. Враз хрипло рипнули хатні двері. На порозі постав ставний юнак. Повстанці трохи притримались. Розговорилися з гостем. Дев’ятнадцятирічний хлопець дуже емоційно прочитав власного вірша. Йшлося у ньому про українських повстанців-героїв. Мені аж дух заперло. Значить, справа наша не вмре, якщо є такі молоді люди. Недаремно, виходить, губимо свою молодість по лісах і криївках. Наступники наші воюватимуть з ворогом найгрізнішою зброєю — словом. Добрий поет вартий цілого куреня озброєних стрільців. Так думалося того заметільного святкового вечора. Поетові слова незбагненною енергією вливалися в зболену душу. Я щиро заздрив осяйному юнакові. Має змогу вчитися. Володіє талановито словом. В художньому слові я кохався змалку. Проте замість книги ношу за спиною автомат. Рядки виписую чергами з нього. Університети мої — гори й ліси. Я син боїв.