— Котра може бути зараз година?
— Дев'ять годин п'ятдесят дві хвилини, — відповів гучним баритоном сусідній могутній із сріблястим стовбуром бук. — Точно: дев'ять годин п'ятдесят дві хвилини.
— Що ви сказали? — спитав я козлетоном. — Котра?
— Зараз уже дев'ять годин п'ятдесят три хвилини. Дев'ять годин п'ятдесят три хвилини.
Справді, тоді, тобто сьомого червня 1978 року (тієї миті, про яку я саме розповідаю), було дев'ять годин п'ятдесят три хвилини за літнім часом.
Зараз, коли я сиджу за своїм столом і досить старанно описую події того червневого ранку, вже друга половина дня того самого року, чотирнадцять годин тридцять дев'ять хвилин за зимовим часом. І якраз о цій чотирнадцятій годині тридцять дев'ять хвилин цієї миті я відчув потребу поміркувати над певною справою. Звичайно, треба поміркувати. Отож я й міркую. Зараз чотирнадцять годин сорок хвилин.
Годі. Вже п'ятнадцять годин одна хвилина.
Поміркувавши, я вирішив звернутись до всіх тих, що дочитали книжку до цього місця й хочуть читати її далі, з одним запитанням. Йдеться про вірогідність і невірогідність. Я знаю багатьох людей, що зовсім однаково сприймають як цілком вірогідні, так і невірогідні пригоди, навіть однаково дорожать ними. І таких людей, мабуть, більшість. Вони виявляють свою добру волю й поблажливість. Але бувають, приміром, і такі прибічники найбільшої невірогідності, які вважають, що навіть у книжці «Аліса в країні чудес» не всі чудеса такі, як слід. А трапляються і затяті прибічники бездоганної вірогідності. Таких ніхто не обдурить. Вони не визнають жодних дивних збігів обставин чи трохи дивних несподіванок. Не визнають нічого, що є чи буває неймовірним. Я шаную погляди читачів. І саме до таких знавців імовірності маю прохання: або нехай вони одразу відкладуть цю книжку, або нехай заздалегідь приготуються до неприємних, трохи навіть сміховинних переживань. Я сам пережив стільки неймовірних пригод і тяжких хвилин, що ні на кого не ображатимусь. Навіть за те, що хтось ображається на мене. Нічого не вдієш — таке життя. Я описую те, що було.
Пригадую собі, що сталось. Отож, прямуючи стежкою через Вольський Лісок, я нарешті вийшов з туману, прихилився до стовбура старого мудрого дуба, глянув на годинник, пересвідчився, що забув його завести, вилаявся, потім зовсім безтямно вголос запитав себе, котра може бути зараз година, і тоді найближчий сріблястий бук сказав мені точно час, а коли я козлетоном перепитав: «Котра?», те саме дерево знову відповіло. Більше того! Взявши до уваги, що час не стоїть па місці, воно уточнило, що зараз уже дев'ять годин п'ятдесят три хвилини.
Я вже казав, що полюбляю різні неймовірні пригоди.
Але якщо бути цілком відвертим, то головним чином люблю такі, що вже зі мною трапились або, можливо, колись трапляться. Трохи гірше стоїть справа з тими, які відбуваються саме зараз. Три хвилини тому в лісі було порожньо, гарно, тихо й трохи незвичайно. Аж зненацька сталося щось страшенно дивне. Навіть занадто дивне.
Я не належу до панікерів. Свого часу мене вчили, — і я не забув цього, — що найкращою обороною є напад і що навіть у найбільшій небезпеці треба бути спокійним.
І я був спокійним.
— Красно дякую, — кинув я в напрямку бука. — Отже, дев'ять годин п'ятдесят три хвилини?
— Ні! Чому ви так поволі думаєте? Ви знову спізнились. Зараз уже п'ятдесят чотири хвилини.
Я ще раз перевів стрілку годинника і трохи вимушено всміхнувся.
— Красно дякую, — повторив я. — Дозвольте запитати, з ким я розмовляю?
На хвилину задала тиша, потім голос озвався знову:
— Зараз, зараз. Про що ви питаєте?
Це вже почало мене дратувати.
— Питаю, хто говорить? — відповів я. — Хто говорить?! — вереснув несподівано для самого себе.
— Чому ви так верещите? — запитав трохи здивовано оксамитний баритон. — У лісі треба поводитись тихо. Хіба я вас налякав?
— Ви мене не налякали, тільки заморочили! — відказав я. — Я хочу з вами особисто познайомитись.
— Як усе гарно складається, — зрадів баритон, — я теж хочу познайомитися з вами.
— Особисто?
— Авжеж. Ось ми зараз познайомимось, — відповів баритон. — Тільки маю до вас ще два запитання.
— Слухаю вас, — посміхнувся я.
— По-перше, чи здорове у вас серце?
— Лікарі запевняють, що цілком здорове,
— А як у вас із тиском?
— Сто тридцять на вісімдесят.
— Дуже добрий тиск. У вашому віці…
— Хіба ви знаєте мій вік?
— Авжеж. З точністю до двадцяти чотирьох годин.
— Звідки?
— Чесно кажучи, з енциклопедії.