Я встиг отямитись, заспокоїти серце, кровоносну систему, врівноважити мозкові півкулі. Голос мій залунав спокійно і впевнено.
— Магістре, — мовив я різко, — Мені здається, що ви кажете неправду. Навіть більше: я тверджу, що ви зовсім не якийсь гном з вірша чи казки.
— Може, й так.
— І вже цілком напевно ви не маєте нічого спільного з сиріткою Марисею і гномами.
— На якій підставі ви так твердите?
— Бо сирітка Марися тепер мала б дев'яносто кілограмів, ще більше років, астму і десь із сімнадцять правнуків. А король Блищик разом з усім фольклорним ансамблем своїх гномів ще майже п'ятдесят років тому підписав угоду з Діснейлендом і емігрував до Голлівуду. Чи ж не так?
— Не заперечую. Саме так.
— Зовсім не так! — вигукнув я. — Ви ніколи не належали до того народного ансамблю.
— Чому ви дійшли такого висновку?
— Чверть години тому ви сказали, що вам не минуло й року. А наймолодшому з ансамблю «Король Блищик і його хлопці» тепер було б значно більше, ніж сто років. Може, я помиляюсь?
— Може, й не помиляєтесь.
— Отже, будь ласка, поясніть мені, яким дивом встигли ви, молодший, ніж однорічний гном, відростити бороду, посиніти, отримати науковий ступінь магістра, здобути певні знання про се й про те…
— І ще про щось, — поквапливо перебив мене магістр.
— Нехай буде і про щось. Але звідки ви взяли все оте, що мені тут розказуєте? На біса мені ті віршики про гномів? Яким чудом ви взагалі з'явилися на світі?
— Знаєте, чудес немає. Право- на чудо треба чесно заробити. А чому вірші про гномів? Ану поміркуйте. Може, я просто люблю вірші? Або, може, хотів обдурити вас чи хотів на щось натякнути. Це по-перше.
— А по-друге?
— Ну, хоча б те, що я можу бути гномом епохи! Гномом періоду науково-технічної революції! Що ви на це скажете?
Я втратив нитку думки. Обидві мозкові півкулі вдали, що їх немає, що вони на прогулянці у Вольському Ліску, а решта — вже моя особиста справа. Мене знову затіпало від злості. Я погодився, що в період науково-технічної революції немає часу для і гномів. І вирішив ще раз перепитати магістра, наче співробітник паспортного відділу — ввічливо й серйозно.
— Давайте поміркуємо разом з самого початку. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора?
— Як було вже сказано.
— Вік?
— Одинадцять місяців двадцять вісім днів десять годин.
— Ім'я й прізвище вашого батька?
— Ім'я — Марек. Залишаю за собою право прізвища не називати.
— Нічого не вдієш. Ім'я й прізвище матері?
— На жаль.
— Що «на жаль»?
— На жаль, у мене не було матусі.
— Цікаво. Місце народження?
— Краків. Вулиця Дзержинського. Номера не називаю.
— Обличчя, як бачу, довгасте, очі темні, волосся сиве. Особливі прикмети? Далі: зріст?
— Скоріше низький.
— А точно?
— Двадцять сім сантиметрів.
— А я думав, що двадцять чотири.
— Відмовляюсь відповідати!
— А я прошу вас відповідати далі. Освіта?
— Вища.
— Яка саме?
— Шість відділів філологічного факультету: польський, слов'янський, романський, англійський, германський і східний!
— Досить скромно, — зауважив я. — Це вже все?
— Звичайно, ні.
У мене здавило в горлі, бо хоч магістр Верпигора вже не говорив голосом Гольоубека, в його словах я відчував непідробну щирість.
— Далі перераховувати факультети?
— Будь ласка.
— Отже, слухайте: медичний, біологічний, хімічний, фізичний, математичний, філософський, соціологічний, психологічний, юридичний, історичний, а також…
— Вибачте, — перебив я, і в ушах у мене знову забамкали два далекі дзвони. — А вас не цікавили політехнічні науки?
— Звичайно!
— Наприклад?
— Наприклад: електроніка, механіка, будівництво наземне…
— А водне?
— Водне також. Крім того: радіотехніка, агротехніка, астрономія, астронавтика, астрологія й кінологія.
— Я захоплююсь вами, — сказав я, відчуваючи, як у мене страшенно пересохло в горлі, і ледве чуючи власний голос— А крім перелічених спеціальностей ви ще чимось цікавитесь?
— Авжеж.
— Що ж це таке, наприклад?
— Наприклад, піднімання петельок на панчохах, квашення огірків, хімічне чищення одягу, строчіння.
— Це все? — вигукнув я.
— Мабуть, усе.
— А за який час, — питав я, ледве повертаючи язиком, — ви оволоділи цими знаннями?
— Наскільки пригадую, а пам'ять у мене добра, — відповів магістр, — все це ми завершили за дев'ять місяців вісімнадцять днів дев'ять годин і сорок одну хвилину,
Я мовчав.
У лісі було відносно тихо, відносно порожньо й трохи більш незвичайно, аніж мені того хотілося б. Мабуть, у мене був досить недвозначний вираз обличчя, бо магістр Діонізій, пильно придивившись до мене, зненацька посміхнувся, показавши низку таких блискучих і білих зубів, ніби кожен з них був зубом мудрості.