— Що за дурниці?
— Рибалка знайшовся!
— Про що, власне, він базікав?
— Чого в біса він блазнює, цей артист-інтелектуаліст? Вдало вийшло з цією паузою. Влучили в ціль. Потрібні були слова «блазнює», а також «артист-іптелектуаліст».
Я, — «той, що на екрані», — виринув з райдужного туману. І ніби струсив з піджака вісляні вогники.
— Мене не здивувало б, — говорив я з екрана, ніби довірчо й трошки таємниче, — якби деякі слухачі дійшли висновку, що я плету дурниці, а інші запитали, чому чоловік, який пише, так званий артист і так званий інтелектуаліст, починає розводитись про кольори отруйних квітів чи про красу деяких отруйних риб. Я хочу пояснити, що мова йтиме саме про кольори. Не про квіти й не про риб. А, наприклад, про «Кольорові димарі». Зараз саме час з'ясувати таємницю тих райдуг.
У залі раптом зробилось дуже тихо. Ніхто вже не балакав про риб і блазнювання. А ми обидва, — і «той, що на екрані» і «той, що в кріслі», — злегка відкашлялись і всміхнулись один одному. Але вже за мить «той, що на екрані», перестав звертати на мене увагу.
— В першій частині цієї передачі,— говорив він, — ми побачили кілька кольорових димарів, ніби обплетених однією стрічкою з райдужних різноколірних смуг. Ми також були свідками інтерв'ю представників телебачення з більш чи менш видатними представниками цих підприємств.
Це були дотепні розмови. Представники підприємств були в доброму гуморі, наче трошки збентежені тим, що «їхні» димарі влаштували над містом такий кольоровий карнавал. Вони не виявляли жодного занепокоєння. Навпаки! Вони жартували з дивного явища, водночас запевняючи, що лабораторії їхніх підприємств вивчають цю смішну й дивну проблему. Майже ніхто з них не замислився над науковим і практичним значенням «Кольорових димарів». І це була їхня помилка. Дуже серйозна помилка.
Після цих слів я зник з екрана. Протягом наступних трьох хвилин у нас перед очима промайнуло кілька фрагментів та взятих біля підніжжя деяких кольорових димарів інтерв'ю. Цікаво, що коротенькі розмови й уривки інтерв'ю з людьми, які спостерігали «Ніч чудес», були або цілком бездумно веселими, або, — і це важливо, навіть дуже важливо, — справді серйозними.
— Не все те золото, що блищить, — мовила літня жінка.
— Тут, редакторе, — сказав бригадир з комбінату, — не досить подивитись на ту райдугу. Варто було б її понюхати. Перевірити хімічно. Профільтрувати. Тільки тоді буде видно, що це за райдуга.
— Дим — це дим, — дуже серйозно твердила вродлива студентка технікуму, — незалежно від того, чи він подібний до сіро-буро-зеленої річки Лімпопо, чи до гарної райдуги, яка з'являється на небі після грози.
Це добре прозвучало. Дуже вдало було змонтовано уривки з тих інтерв'ю, які я сам записав. Задоволений, я більш зручно сів у кріслі, але мій настрій враз погіршав, бо знову на екрані з'явилась моя фізіономія. Тепер мав початись великий скандал, тобто, правильно висловлюючись, гостра дискусія.
Я, — «той, що на екрані», — ще кілька секунд помовчав. Потім сердито, навіть ущипливо посміхнувся.
— Шановні слухачі, на початку свого виступу я згадував, що за привабливим зовнішнім виглядом може приховуватись не тільки обман, а й небезпека. Гарна квітка може перетворитись на отруту. Райдужна рибка несе в собі смертельну загрозу. Отже, настав час пояснити, чому передачу про таємницю «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісла» я почав так несерйозно. Річ у тім, як сказала кілька хвилин тому молода вродлива дівчина, що дим завжди є дим, незалежно від того, чи він схожий на сіро-зелену каламутну річку, чи на гарну вітчизняну райдугу після грози. Що ж це означає? І що мені хочеться вам розповісти? Отож повідомляю, що двоє видатних і надзвичайно талановитих учених розробили метод контролювання за допомогою кольорів ступінь отруєння і запилення димів з окремих димарів краківських підприємств. На схожому принципі вони побудували й метод дослідження ступеня забруднення нашої блакитної Вісли, яка (чи може хто-небудь заперечити мені?) давно перестала бути блакитною. В інтерв'ю з представниками деяких підприємств, димарі яких уночі світилися, мов райдуга, ми почули, що, мовляв, та райдуга — дрібниця й своєрідна розвага. Насправді ж згадані мною два молоді винахідники, брати К., змогли на вершечках найбільш затруєних і запилених димарів вбудувати заслони, завдяки яким можна було перевірити, котре з підприємств димить найбільше та найнебезпечніше. Тому ці райдужні дими над димарями свідчили про затруєння краківського повітря, так само як нібито карнавальна пожежа на Віслі свідчила про надзвичайно високий ступінь забруднення нашої рідної річки. Хто мав право і нахабство дивитись на це байдуже, крізь пальці? Або вдавати, що нічого немає? Бо про це дуже мало говорять і пишуть! Адже це так само, якби нерозсудлива людина отруювала, засмічувала й руйнувала власний дім, який сама збудувала. А як ми будемо звітуватися про це перед нашими дітьми, онуками й правнуками? Я запитую, бо хочу дізнатись, чи хто-небудь серед нас замислюється над чимсь іншим, крім того, де й за які гроші щось будується і чи великий прибуток можна з цього мати? А як ми пояснимо дітям і внукам, чому зруйнували наш власний, дуже давній і гарний дім, що тисячу років звався Краковом?