– Прізвище? – запитав, наче скомандував.
– Горобець! – солдат для чогось посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити. І додав: – Горобець Микита.
Десь удалечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під'їхала, скрегочучи іржавим залізом, півторатонка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок, переважно у ватянках.
Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму і якось нехотя зупинилась.
Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації, – нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а за кермом відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила – це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну півторатонку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.
– Привіт, капітане, – помахав йому рукою Мурейко. – Щось сталося?
З цією машиною та її пасажирами все було ясно, але Шалалай запитав суворо:
– Сторонніх нема?
– Які сторонні, капітане, дівчат на поле везу.
Дівчата були, правда, переважно підстаркуваті, та Шалалай не сприйняв жарту голови. Заліз на приступку, зазирнув у кузов: чи не заховався бодай хтось. Зліз і махнув рукою, дозволяючи їхати, та Мурейко запитав:
– Кого шукаєте на світанку?
– Ви з села? – ухилився від відповіді Шалалай.
– Звідки ж іще?
– Нікого по дорозі не бачили?
– Ні.
– Давайте… – махнув капітан рукою.
Машина рушила, Шалалай відійшов на узбіччя і закурив. Походив трохи по краю дороги, затоптав недокурок.
У цей час вдалині щось ледь-ледь загуло, буцім задзичав джміль, звук поступово посилювався, і скоро стало ясно, що до розвилки наближається мотоцикл.
Шалалай, поправивши автомат, повернувся в той бік і нарешті побачив рухому цяточку попід лісом. Зиркнув на Горобця, хотів попередити, щоби той був уважний, але побачив, як солдат зняв з плеча автомат, і заспокоївся. Коли мотоцикл під'їхав до розвилки, Шалалай вийшов на середину шосе й владно підвів руку, наказуючи зупинитися.
Мотоцикліст притиснувся до узбіччя – їхали на ньому двоє: чоловік за кермом у такому ж плащ-наметі, який був на капітанові, й жінка в шинелі з погонами молодшого лейтенанта.
– У чому справа? – запитав чоловік. Він не зліз з сідла машини й не вимкнув мотор.
– Перевірка документів. Прошу пред'явити! – наказав Шалалай суворо.
Чоловік розстебнув плащ-намет і відкинув його. Шалалай побачив майорські погони й Зірку Героя Радянського Союзу – інстинктивно виструнчився і сказав:
– Прошу вибачити, товаришу майор, але ми перевіряємо документи у всіх. Такий наказ.
Майор подав йому свої документи, посміхнувшись чи то зневажливо, чи то іронічно. Шалалаеві принаймні зробилося незручно, й він швидко переглянув їх.
Майор Таврин Петро Іванович. Заступник начальника ОКР Смерш армії… Згідно з наказом командувача фронту їде до Москви.
– Все в порядку, товаришу майор, – Шалалай повернув документи Таврину й обернувся до жінки. – Прошу ваші.
Молодший лейтенант адміністративної служби Сулова Лідія Яківна. Їде разом з майором для виконання робіт, пов'язаних з його відрядженням.
Повернув документи, козирнув, дивлячись, як майор ховає їх до нагрудної кишені гімнастерки.
Заховавши, майор поправив плащ, Шалалай затримав око на плащі, зовсім сухому й новому плащі-наметі, й нараз тривожна думка майнула в нього в голові.
– Звідки їдете? – запитав.
– З-під… – майор назвав місто, розташоване приблизно за сто п'ятдесят кілометрів.
– І їдете всю ніч?
– Так.
«Їдуть усю ніч, зовсім свіжі й сухі, – подумав Шалалай. – А дощ ущух півгодини тому. Отже…» – Зиркнув на солдата. Непомітно подав знак, щоб той був насторожі. Мовив:
– Товаришу майор, ви виїжджаєте з прифронтової зони. Мусите заїхати до райцентру й відмітити докумен ти. Сюди, – вказав на дорогу ліворуч, – там…
Певно, він на якусь секунду чи дві випустив з кута зору майора та його супутницю, цих секунд вистачило Таврину, щоб вихопити з- під плаща пістолет, – капітан не встиг більш нічого сказати, бо куля вдарила його в груди, відкинула від мотоцикла, він ступив крок назад і захитався…
Таврин не чекав, поки впаде, вистрілив у солдата, той також почав осідати на землю, і майор, не випускаючи пістолета, наддав газу.
Мотоцикл рвонув з місця, Таврин усе ж випустив вальтера, та не зупинився, зрештою, вистачить йому зброї, аби тільки відірватися від цього поста.
Ще наддав газу, але позаду пролунала автоматна черга, мотоцикл розвернуло до кювету, але Таврин зумів вирівняти його – ще сто метрів, там поворот. Аби дістатися до Цього рятівного повороту…
Таврин інстинктивно пригнувся, та ззаду не стріляли, певно, той солдат дав чергу з останніх сил і пробив йому шину, біс із нею, шиною, вони від'їдуть на ободі й поміняють колесо, аби дістатися повороту…
Але з-за цього рятівного повороту раптом вискочила машина – розвернулася впоперек шосе.
Іполитов вискочив на узлісся, треба об'їхати, але мотоцикл занесло в кювет і він перевернувся, причавивши йому ногу. Й мало не одразу на Іполитова навалився хтось, він рвонувся і трохи не вивільнився, але йому боляче вивернули руку, втиснули обличчям у мокру траву, і Іполитов люто вкусив землю – знав, що це кінець, та не міг змиритися, шматував би й кусав, однак руки йому вже скрутили і він тільки безсило скрипів зубами…
Бобрьонок перевернув Іполитова горілиць і лише тепер побачив у нього на грудях Зірку Героя.
– Ого! – мовив. – Невже ми помилилися?
Іполитов подивився на нього з ненавистю.
– Ви відповідатимете за свої вчинки! – вигукнув загрозливо.
– Звичайно… – спокійно відповів Бобрьонок і переглянув документи Іполитова. Показав їх Толкунову. Чомусь він посміхнувся весело, й Іполитов зиркнув нерозуміюче: невже фортуна знову змилостивилася над ним?
– Колеги… – сміявся Бобрьонок. – Отже, заступик начальника армійського Смершу.
– Ну й що? – випростався Таврин-Іполитов. Побачив Сулову з піднятими руками. – Опусти руки! – наказав. – Не бачиш, справді колеги, й вийшло якесь непорозуміння, Розв'яжіть мене.
– А ти нахабний! – приступив до нього Толкуної. – Тільки от що: ми добре знаємо заступника начальика контррозвідки тої армії.
Таврин-Іполитов ступив крок назад.
– Ви пошкодуєте, капітане! – вигукнув, проте Толкунов тільки посміхнувся і почав обшукувати його. Дістав цигарки, намацав у лівій кишені гімнастерки якусь річ, витягнув і подивився – якийсь непотріб, підкинув на долоні, але Бобрьонок спритно перехопив його руку й відібрав брелок для ключів.
Усе точно: бронзовий чорт з подряпиною посередині. Майор підкинув талісман на долоні.
– Ну, що, – сказав весело, – не допоміг вам талісман! Точно кажу, не допоміг навіть бронзовий чорт, хоч тільки чорти допомагають шпигунам. І подарований він самим Скорцені… Чи не так?
Іполитов дивився на нього люто, дивився і майже небачив усміхнене й ненависне обличчя. Нараз Бобрьонок забув про талісман, повернувся і глянув на солдата у великій, незграбній шинелі, який шкандибав до них від розвилки. Він стискав автомат у лівій руці, права метлялася, але шкандибав уперто й дивився на Бобрьонка з надією.
– Там капітан Шалалай, – вказав головою назад. – Непритомний, але ще живий…
Бобрьоиок одразу збагнув, що сталося на розвилці. Наказав Толкунову:
– Покладіть шпигунів на траву, щоб не рухалися! А сам попрямував до «віліса» – послати Віктора до райцентру, аби викликав допомогу.