— То тебе злякала та дурна писанина? — Старий рушив назад, сердито тягнучи за собою гасильницю. — Поведінка, не гідна християн! Ха! А я тобі скажу, що ця побожна зажерливість — просто несмак! І що ви, молодь, за люди, га? Голови повні християнських і фантастичних химер… та ще ідеалізму! А ми, старі, — бездушні насмішники. А тут іще Липнева монархія та практичні ідеали… Звичайно, краще посилати старому батькові у власні руки найзухваліші і найдурніші листи, ніж відмовитись від кількох тисяч талярів! І як ділова людина він, бачите, зводить мене зневажати! Коли так, то я як ділова людина знаю, що таке faux-frais[32]! Faux-frais, — проказав він ще раз із паризьким «р», що проклекотіло йому в горлі люто й зловісно. — Той екзальтований хлюст не стане відданішим сином, якщо я, згнітивши своє серце, поступлюся…
— Любий тату, що я можу сказати! Я не хочу, щоб він мав слушність, пишучи про «вплив»! Як пайовик у фірмі я особа зацікавлена і тому не маю права радити вам стояти на своєму, хоча… І християнин я незгірший за Готгольда, а проте…
— Ото ж бо й воно! Далебі ти таки маєш право, Жане, на це своє «проте»! Бо що, властиво, в нас вийшло? Коли він запалав коханням до своєї мамзель Штювінг, почав мені влаштовувати сцену за сценою і врешті, всупереч моїй суворій забороні, все-таки зважився на той мезальянс, я написав йому: «Mon trиs cher fils[33], ти одружився з своєю крамницею, і на цьому крапка. Я не позбавляю тебе спадщини, бо не люблю spectacle[34], але нашій приязні край. Ось тобі сто тисяч, у духівниці я відпишу тобі ще сто тисяч, але на цьому годі. Тебе виділено, і більше ти не дістанеш ні шилінга». Тоді він промовчав. То яке йому діло до того, що нам тим часом добре торгувалося? Що ти й твоя сестра отримаєте куди більшу частку, ніж він? І що за гроші, призначені в спадщину, куплено дім?
— Якби ви розуміли, тату, перед якою я стою дилемою! Задля миру в родині я мусив би порадити вам… але…
Консул тихо зітхнув. Вія і далі тримався за спинку стільця. Йоганн Будденброк, спершись на гасильницю, пильно вдивлявся в тривожний сутінок, намагаючись розгледіти вираз синового обличчя. Передостання свічка догоріла й погасла сама, і тепер лише одна ще блимала в глибині кімнати. В її світлі на шпалерах то тут то там виступала біла фігура з спокійною усмішкою на вустах і зникала знову.
— Тату, наші стосунки з Готгольдом пригнічують мене! — тихо сказав консул.
— Дурниці, Жане, кинь ці сантименти! Що тебе пригнічує?
— Тату… нам сьогодні було так добре всім разом, це було наше свято. Ми були горді й щасливі, бо знали, що дещо зробили, дечого домоглися… Наша фірма, наша родина досягла високого становища, її всі визнають і неабияк шанують… Але, тату, ця прикра ворожнеча з братом, з вашим старшим сином… Не можна допустити, щоб невидима тріщина розколола будівлю, яку ми з божою допомогою спорудили… Родина повинна жити в згоді, триматися гуртом, а то в двері постукає біда…
— Все це пусті химери, Жане! Казна-що! Він просто впертий хлопчисько…
Запала мовчанка; останній пломінчик поволі пригасав.
— Що ти робиш, Жане? — спитав Йоганн Будденброк. — Я вже тебе зовсім не бачу.
— Рахую, — сухо відповів консул.
Свічка спалахнула яскравіше, і його постать на мить виринула з темряви. Він стояв випростаний і пильно дивився на миготливий вогник. Такого холодного, зосередженого виразу обличчя, як тепер, у нього не було ще за той вечір.
— З одного боку: ви даєте тридцять три тисячі триста тридцять п’ять марок Готгольдоіві і п’ятнадцять тисяч сестрі у Франкфурті, що разом становить сорок вісім тисяч триста тридцять п’ять марок. З іншого: ви даєте тільки двадцять п’ять тисяч у Франкфурт, і фірма виграє на цьому двадцять три тисячі триста тридцять п’ять марок. Але це ще не все. Покладімо, що ви сплачуєте Готгольдові відступне за пайку в домі. Цим самим порушується принцип, виходить, що він не був остаточно виділений, отже, після вашої смерті може домагатися такої самої спадщини, як і ми з сестрою, себто фірма втрачає сотні тисяч, на що вона не може пристати і на що я не можу пристати як майбутній єдиний її власник… Ні, тату! — докінчив він, рішуче махнув рукою і ще дужче випростався. — Я раджу вам не поступатися!
— От і добре! Годі! N’en parlons plus! En avant! Спати!
Останній пломінчик погас під металевою шапочкою.
Батько з сином у цілковитій темряві перейшли ротонду і на сходах потиснули один одному руку.
— На добраніч, Жане… Courage, чуєш? Усі ці неприємності… Ну, бувай, побачимося за сніданком!
Консул піднявся до своїх покоїв, а Йоганн Будденброк, намацуючи в темряві поруччя, рушив сходами вниз. Великий, старий, міцно замкнений будинок поринув у тишу й темряву. Все заснуло — гординя, острах і надії, тільки дощ надворі без упину поливав порожні мовчазні вулиці та серед гостроверхих дахів завивав осінній вітер.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
По двох з половиною роках, у середині квітня, коли весна швидше, ніж завжди, вступила в свої права, сталася подія, через яку старий Йоганн Будденброк весь час щось весело мугикав собі під ніс, а його син світився тихою радістю.
Якось у неділю, о дев’ятій годині ранку, консул сидів коло вікна в малій їдальні перед великим, брунатним секретером, що його опукле віко з допомогою хитрого механізму відсувалося назад. Перед ним лежала товста шкіряна тека, повна паперів, але він дістав з шухляди зошита з золотими берегами, в тисненій палітурці і, припавши до нього, заходився мережити своїм тонким, дрібним, квапливим письмом, старанно, невпинно, відриваючись тільки на те, щоб умочити гусяче перо в масивну металеву чорнильницю…
Вікна стояли відчинені, і з саду, де лагідне сонце осявало перші бруньки й де зухвало перегукувалися двоє пташиних голосів, повівав весняний легіт, сповнений свіжих, ніжних запахів, і часом тихо, скрадливо ворушив завісами. В кімнаті сонячне проміння лягало на білу скатертину з незметеними ще крихтами й мерехтіло на золотих віночках чашок, що мали форму стулок.
Обидві половинки дверей до спальні також були відчинені, і звідти долинав голос Йоганна Будденброка; він тихо наспівував смішну старовинну пісеньку:
Він сидів над невеличкою колискою з зеленими шовковими завісками, що стояла коло високого ліжка з запоною, і легенько гойдав її. В ліжку лежала пані Елізабет. Вони з чоловіком, щоб було зручніше, перебралися на якийсь час сюди, а старі влаштували собі спальню в третій кімнаті на півповерсі. Тепер мадам Антуанета, у фартусі поверх смугастої сукні і в чепчику на тугих білих буклях, поралася коло столу, заваленого полотном і фланеллю.
Консул Будденброк майже не поглядав до сусідньої кімнати, так захопився своєю справою. З обличчя йому не сходив поважний, майже страдницький з надмірного розчулення вираз. Вуста в нього були трохи розтулені, підборіддя ледь одвисло, на очі часом набігали сльози. Консул писав:
«Сьогодні, 14 квітня 1838 року, о шостій годині ранку, моя кохана дружина Елізабет, із дому Крегерів, з божою допомогою щасливо народила донечку, що при святому хрещенні має отримати ім’я Клара. Господь був ласкавий до неї, хоч доктор Грабов і визнав, що пологи настали трохи раніше терміну, та й перед ними не все було гаразд, і сердешна Бетсі тяжко настраждалася. О господи наш Саваофе, хіба є ще такий бог, як ти, що помагаєш у потребі й небезпеці і Навчаєш нас, як слід пізнавати твою волю, щоб у страхові й покорі виконувати заповіді твої! Господи милостивий, веди й борони нас усіх, поки ми житимем на цій грішній землі…»
Перо поспішало далі, спритно виводило рівненькі, дрібні літери, часом робило купецьку закрутку і рядок по рядкові промовляло до бога. Через дві сторінки консул написав: «Своїй меншій доньці я виписав поліс на сто п’ятдесят срібних талярів. Веди її, господи, своєю дорогою і дай їй чисте серце, щоб вона, як настане її час, увійшла в оселю вічного спочинку. Ми ж бо знаємо, як важко вірити цілою душею, що любий Ісус — найдорожчий наш скарб, надто мізерне й слабке наше земне серце…»