— Хай би принаймні запитала мене! — раз у раз скаржилася вона матері.
— Думаю, вона знала, що тоді ти би відмовилася, моя люба, — врешті-решт відповіла пані Бейкер.
— Могла би відмовитися, — погодилася Чарліна, а тоді з ледь помітною усмішкою додала: — А могла б і не відмовитися.
— Люба, я не чекаю, що тобі це сподобається, — сказала пані Бейкер тремтливим голосом. — Це зовсім не респектабельно. Але це було б надзвичайно люб’язно…
— Ти ж знаєш, що я анітрохи не люб’язна, — відповіла Чарліна і пішла нагору — у свою розкішно вмебльовану білу кімнату. Сіла там за гарнюній стіл і стала дивитися у вікно — на дахи, вежі та комини Верхньонорландська і на блакитні гори за ними. Насправді вона вже давно і пристрасно чекала такої нагоди. Їй до краю набридла респектабельна школа, і особливо набридло жити вдома, де мама ставилася до неї, як до тигриці, щодо якої ніхто не міг знати напевне, чи вона дійсно приручена, а батько забороняв їй займатися будь-якими речами, бо вони або не досить благопристойні, або небезпечні, або просто незвичні. Для неї це була нагода вирватися з дому і зайнятися тією єдиною справою, про яку Чарліна завжди мріяла. Вже навіть заради цього варто було змиритися з необхідністю подоглядати за домом чарівника. Ось тільки Чарліна не була впевнена, чи вистачить їй відваги написати листа, необхідного для здійснення задуму.
Тривалий час вона не знаходила в собі сміливості. Сиділа і дивилася на білі з багряним відливом хмари, які громадилися понад горами, подібні на звірів і видовжених хижих драконів. Вона вдивлялася і вдивлялася в них, аж поки хмари не розтанули, перетворившись у ріденьку білувату імлу на тлі синього неба. Тоді Чарліна промовила: «Зараз — або ніколи». Зітхнула, надягла окуляри, що висіли в неї на шиї на ланцюжку, вийняла добре перо та свій найкращий письмовий папір і почала писати щонайкрасивішим почерком:
Ваша Величносте!
Ще коли я була малою дитиною i вперше почула про Ваше прекрасне зiбрання книг i манускриптiв, я запрагнула працювати у Вашiй бiблiотецi. Хоча менi вiдомо, що Ви сам, з допомогою Вашо доньки, I Королiвсько Високостi принцеси Хiльди, особисто займатеся важким i тривалим завданням сортування i каталогiзацi зборiв Королiвсько бiблiотеки, все ж я сподiваюся, що Ви можете оцiнити мою допомогу. Оскiльки я зараз у вiдповiдному вiцi, хочу запропонувати себе на посаду помiчника бiблiотекаря у Королiвськiй бiблiотецi. Сподiваюся, Ваша Королiвська Величнiсть не вважатиме це мо подання надто самовпевненим.
Щиро Ваша
Чарлiна Бейкер
Зернова вулиця, 12
Верхньонорландськ
Чарліна відхилилася на спинку стільця і заново перечитала листа. «Написати таке послання старому королеві, — подумала вона, — це не що інше, як чистісіньке нахабство». З іншого боку, лист здавався їй дуже добрим. Вона не мала певності тільки щодо одного — отого «я зараз у відповідному віці». Вона знала, що формально це мало би означати, що їй двадцять один рік (ну або принаймні вісімнадцять), але в той же час відчувала, що це не зовсім брехня. Зрештою, вона ж не сказала, скільки їй насправді років. А крім того, не сказала, нібито вона добре освічена чи висококваліфікована, бо знала, що це не так. Вона навіть не сказала, що любить книжки понад усе на світі, хоча якраз це було чистісінькою правдою. Їй просто хотілося вірити, що її любов до книг буде вгадуватися з-поміж рядків.
«Не сумніваюся, що король просто зіжмакає листа і кине його у вогонь, — подумала Чарліна. — Що ж, я принаймні спробувала».
Вона пішла і відіслала листа, почуваючись украй хороброю і зухвалою.
Наступного дня зранку тітонька Семпронія приїхала своєю бричкою і посадила в неї Чарліну з добротним саквояжем, у який місіс Бейкер спакувала Чарлінин одяг, та з куди більшою торбою, що її пакував пан Бейкер, — напхом напханою пляцками, пирогами та печеними пиріжками, ватрушками, булочками і тістечками. Ця торба була така величезна і так сильно пахтіла ароматними травами, підливкою, сиром, фруктами, повидлом і прянощами, що кучер, який правив бричкою, обернувся і здивовано принюхався. Ворухнулися навіть маєстатичні ніздрі тітоньки Семпронії.
— Що ж, дитинко, ти не помреш з голоду, — зауважила вона. — Їдьмо.
Проте кучер наразі не рушав, тому що пані Бейкер обійняла Чарліну і сказала:
— Знаю, люба, що можу довіряти тобі, — що ти будеш чемна, охайна і розважлива…