«Брехня, — подумала Чарліна. — Вона нітрохи мені не довіряє».
Тим часом підбіг батько Чарліни, щоби поцілувати її на прощання в щічку.
— Ми знаємо, що ти нас не осоромиш, — сказав він.
«І це брехня, — подумала Чарліна. — Адже знаєш, що осоромлю».
— Ми сумуватимемо за тобою, моя кохана, — промовила мати, мало не плачучи.
«А ось це, можливо, не брехня! — з деяким здивуванням подумала Чарліна. — Хоча не можу збагнути, чому вони мене люблять».
— Рушай! — суворо наказала тітонька Семпронія кучерові. Бричка рушила.
Коли поні розмірено потрюхикав вулицями, тітонька проговорила:
— Отож, Чарліно, я знаю, що батьки дали тобі все найкраще і що тобі ніколи в житті не доводилося нічого робити. Ти готова сама про себе подбати — задля різноманітності?
— Авжеж, — щиро відповіла Чарліна.
— А також про будинок і про бідолашного старенького? — і далі допитувалася тітонька Семпронія.
— Я буду дуже старатися, — відповіла Чарліна. Їй здалося, що якби вона цього не сказала, тітонька Семпронія наказала б розвернутися і відвезла б її назад додому.
— У тебе добра освіта, правда? — поцікавилася тітонька Семпронія.
— Мене навіть музики вчили, — похмуро зазначила Чарліна, але тут же поквапилася додати: — Однак успіхів у музикуванні я не досягла, тому не сподівайтеся, що я буду грати дідусеві Вільяму заспокійливі мелодії.
— Я й не сподіваюся, — відрізала тітонька Семпронія. — Оскільки він чарівник, думаю, він і сам здатен влаштувати собі заспокійливу музику. Я просто хотіла з’ясувати, чи ти маєш відповідну магічну підготовку. Адже маєш, правда?
Чарліні здалося, ніби в неї всередині щось обірвалося. Вона відчула, як кров відливає їй від лиця. Вона не могла наважитися зізнатися, що не має навіть найменшого поняття про магію. Її батьки, а надто пані Бейкер, не вважали магію добропорядним заняттям. Крім того, вони мешкали в такій респектабельній частині міста, що у Чарліниній школі магію не викладали. Якщо хтось прагнув вивчати настільки плебейську річ, як магія, — доводилося ходити до приватного вчителя. А Чарліна знала, що її батьки нізащо не стали би платити за такі уроки.
— Ну… — почала вона.
На щастя, тітонька Семпронія ще не закінчила говорити:
— Адже знаєш, жити в будинку, повному чарів, — це не жарти.
— А я ніколи й не ставилася до цього як до жарту, — серйозно відповіла Чарліна.
— Добре, — сказала тітонька Семпронія й оперлася на подушки.
Поні цокотів копитами, везучи їх усе далі й далі. Вони проїхали по Королівській площі, проминаючи Королівський особняк, який височів скраю площі, виблискуючи на сонці золотим дахом, а тоді по Ринковій площі, куди Чарліну відпускали не надто часто. Вона тоскно дивилася на лотки і на людей, які торгувалися і балакали, та ще довго оберталася назад, навіть коли вони вже в’їхали в давнішу частину міста. Тутешні будинки були такі високі, кольорові та неподібні один на одного — здавалося, кожен наступний мав іще стрімкіший дах і ще чудернацькіше розташовані вікна, ніж попередній, — що Чарліна впіймала себе на думці: врешті-решт жити в будинку дідуся Вільяма може виявитися дуже навіть цікаво. Однак поні цокав копитами далі, в більш занедбані й бідні частини міста, а тоді попри звичайнісінькі котеджі, а тоді за місто, між поля й живоплоти, де понад дорогою нависла величезна крута скеля; тут тільки вряди-годи за живоплотами ховалися будиночки, а гори здіймалися все ближче і ближче. Чарліна припустила, що, мабуть, вони вже виїхали з Верхньої Норландії і в’їхали в зовсім іншу країну. Що це могло би бути? Чужокрайнія? Білогорія? Чарліна пошкодувала, що приділяла замало уваги урокам географії.
Не встигла вона довести цю свою думку до кінця, як кучер зупинився біля невеличкого будиночка мишачого кольору, який припав до землі за подовгуватим садком. Чарліна глянула на дім з-за залізної хвіртки — і відчула глибоке розчарування. Це був найнецікавіший будинок на світі, більш нецікавих будинків вона ніколи не бачила. Обабіч коричневих парадних дверей знаходилося по одному вікну, на вікна наповзав мишачої барви дах, так що здавалося, ніби будинок супиться. І ніщо не вказувало на те, щоби тут був другий поверх.
— Ось ми і на місці, — радісно оголосила тітонька Семпронія. Вона висіла з брички, з брязкотом відчинила хвіртку і перша рушила доріжкою до дверей. Дівчина понуро потяглася за нею. Услід — з обома Чарліниними торбами — простував кучер. Єдиними рослинами в садку по обидва боки від доріжки були кущі гортензії: блакитної, зелено-блакитної та рожево-бузкової.