— Повірити не можу! — вигукнула дівчина. — Вона ж мала запакувати їх у першу чергу, на саме дно.
Чарліна перевернула саквояж і витрусила весь його вміст на підлогу. З нього повипадали гарненько поскладані спіднички, сукенки, панчішки, блузочки, два плетені жакети, мереживні нічні сорочки та інша білизна в такій кількості, що вистачило би десь на рік. Вершину купи увінчала пара новеньких тапок. Тепер саквояж став плаский і порожній. Усе ж Чарліна спершу уважно обмацала його зсередини і лише тоді відкинула геть, скинула окуляри з носа вільно теліпатися на ланцюжку і замислилася, чи їй, бува, не заплакати. Пані Бейкер і справді забула спакувати книжки.
— Що ж, — сказала Чарліна, прокліпавшись і проковтнувши кілька гірких клубків, які підступили до горла. — Певно, я досі ніколи по-справжньому не опинялася поза домом. Наступного разу, коли кудись їхатиму, сама пакуватиму саквояж і заповню його книжками. А поки що доведеться якось обходитися.
Щоб якось обійтися, вона витягла на захаращений стіл другу торбу і посунула, щоби зробити для неї місце. З протилежного краю на підлогу впали чотири молочні кухлі й один чайничок.
— А мені байдуже! — відреагувала Чарліна на їх падіння.
Правда, їй стало трохи легше від того, що кухлі були порожніми та не розбилися, а просто впали. Чайничок теж уцілів, він лежав на боці та пускав на підлогу цівочку чаю.
— Певно, в цьому полягає сприятливий бік чарів, — визнала Чарліна, похмуро витягуючи з самого верху торби сочистий м’ясний пиріг.
Вона підсмикнула спідницю, виклала лікті на стіл і з задоволенням відкусила від пирога величезний шматок.
Щось холодне і трепітне торкнулося її голої правої ноги.
Чарліна завмерла, не наважуючись навіть жувати.
«У цій кухні повно магічних слимаків!» — подумала вона.
Холодний дотик перемістився по її нозі. Водночас з-під столу долинуло ледь чутне скімлення.
Чарліна обережно відвела вбік поділ спідниці та край скатерки і глянула вниз. Під столом сидів манюній неймовірно кошлатий білий песик і жалібно дивився на неї, дрижачи всім тільцем. Помітивши, що Чарліна дивиться на нього, він нашорошив кошлаті вушка і почав метляти по підлозі куцим тоненьким хвостиком. А тоді знову заскімлив.
— Ти хто? — запитала Чарліна. — Мені ніхто не казав про собаку.
Із повітря знову озвався голос дідуся Вільяма:
— Це Приблуда. Будь із ним доброю. Він прибився до мене і, здається, всього боїться.
Чарліна не знала, як їй треба ставитися до собак. Мама казала, що вони брудні та кусаються і що вона ніколи не дозволить завести в домі собаку. Тому щоразу, зустрічаючи якось пса, Чарліна дуже нервувала. Але цей песик був мацюпуній. До того ж він здавався надзвичайно білим і дуже чистим. А ще він виглядав значно більш наляканим Чарліною, ніж Чарліна була налякана ним. Він весь тремтів.
— Ой, та не тремти ти, — сказала Чарліна. — Я тобі нічого поганого не зроблю.
Приблуда й далі тремтів і жалісливо дивився на неї.
Чарліна зітхнула. Вона відламала великий кусень пирога і простягнула Приблуді.
— На, — сказала вона. — Це тобі за те, що ти все-таки не слимак.
Приблуда потягся блискучим чорним носиком до шматка пирога. Він подивився на Чарліну, щоби впевнитися, що вона не дражниться, а тоді дуже чемно й акуратно схопив шматок пирога зубами і з’їв. А тоді благально глянув на Чарліну. Та, вражена його вишуканими манерами, відламала ще один кусень. Потім — іще один. Зрештою, вони поділилися пирогом пів-на-пів.
— Це все, — сказала Чарліна, струшуючи крихти зі спідниці. — Нам доведеться розтягнути цю торбу надовго, бо в домі, здається, немає ніякої іншої їжі. А тепер, Приблудо, покажи мені, що робити далі.
Приблуда негайно потрюхикав до дверей чорного ходу й зупинився, махаючи хвостиком і тихенько подзявкуючи. Чарліна відчинила двері, що виявилося нітрохи не легше, ніж відкривати двоє інших дверей, і вийшла за Приблудою на заднє подвір’ячко. «Певно, Приблуда має на увазі, що я мушу напомпувати води для мийки», — подумала вона. Але Приблуда проминув колонку і підійшов до хирлявої яблуньки в закутку, тоді підняв задню лапу і подзюрив на деревце.
— Зрозуміло, — сказала Чарліна. — Це ти так можеш, але я — ні. До того ж не схоже, щоби дереву це пішло на користь.
Приблуда глянув на неї і потрюхикав навколо подвір’ячка, обнюхуючи все на шляху і задираючи лапу на кожен жмутик трави. Чарліна бачила, що тут песик почувається у цілковитій безпеці. Якщо подумати, то й вона теж. Тут усюди було таке тепле відчуття захищеності, ніби дідусь Вільям наклав на це місце охоронні чари. Чарліна стояла біля колонки і дивилася поверх огорожі на круті гори. З їх вершин спливав легкий вітерець, що ніс із собою запах снігу і свіжих квітів, і це чомусь нагадало Чарліні про ельфів. Вона замислилася, чи вони, бува, не забрали дідуся Вільяма кудись туди.