— Я не торкнуся твоєї руки. Я міг би це зробити тільки в тому разі, якби зумів переконати Агамемнона змінити його рішення. Твоєму чоловікові не слід було використовувати моє ім'я як приманку.
— Якщо ти не одружишся з нею, якщо тобі не вдасться.
— Моя репутація вже геть нічого не значить. Моє життя вже зовсім нічого не важить. Що може бути гіршим за те, коли слабкі люди використовують твоє ім'я, аби одурити дівчину?
— Я можу привести сюди свою дочку, і ми разом станемо перед тобою на коліна.
— Не чіпай її, нехай залишається там, де вона є. Я поговорю із твоїм чоловіком.
— Мій чоловік,– почала я, але потім прикусила язика.
Ахіллес озирнувся на гурт чоловіків, які стояли до нас найближче.
— Він є нашим проводирем,– сказав він.
— На тебе чекатиме винагорода, якщо зумієш досягти мети,– сказала я.
Він спокійно дивився на мене, утримуючи мій погляд, аж доки я не розвернулась і не пішла табором назад до нашого шатра. Я йшла сама, чоловіки давали мені дорогу, намагаючись якнайшвидше зникнути з-перед моїх очей, немовби в намаганні попередити жертвопринесення моєї дочки я була чимось гіршим, ніж чума, що з'явилась в їхньому таборі, чимось набагато страшнішим за нестримний вітер, що розбиває їхні судна об прибережні скелі і з кожним днем тільки міцнішає.
Підійшовши до нашого шатра, я почула, що Іфігенія плаче. Усередині було повно жінок: ті кількоро, що приїхали з нами, ті, що цілою юрбою приходили вчора милуватися весільним вбранням Іфігенії, і ще декілька інших, яких я не бачила раніше, котрі прийшли сюди зараз, аби долучити свою присутність до загальної атмосфери страдництва, що вже утворилася навколо моєї дочки. Коли я закричала на них, аби забиралися геть, і на мене ніхто не звернув уваги, тоді я схопила першу-ліпшу й потягла її до виходу. Виштовхнувши одну жінку з шатра, я потягла до виходу ще одну, а потім іще й іще, аж поки всі вони не позникали за запоною й ми з Іфігенією залишилися тільки в товаристві тих, котрі приїхали з нами.
Іфігенія затулила руками обличчя.
— Що сталося? – запитала я.
Одна із жінок сповістила, що троє суворого вигляду чоловіків у повному військовому обладунку прийшли до шатра, шукаючи мене, та коли їм сказали, що мене тут немає, вони подумали, ніби я десь ховаюся, й обшукали спочатку вітальню, а потім і спальні та кухню, та, коли вони все одно мене не знайшли, пішли геть, але забрали з собою Ореста.
Почувши розповідь однієї з наших супутниць про те, як забирали її брата, Іфігенія знову розплакалася. Мені сказали, що Орест бився та буцався, коли його підхопили на руки та понесли геть із шатра.
— Хто прислав цих чоловіків? – запитала я.
На мить зависла мовчанка. Ніхто не хотів відповідати, аж ось одна з жінок зрештою заговорила.
— Агамемнон,– сказала вона.
Я попросила двох жінок піти зі мною до моєї спальні й допомогти мені намастити тіло та вбратися. Вони мене вимили, додавши до купелі солодкавих пахощів і парфумів, а потім допомогли обрати одяг і зробити зачіску. Вони поцікавилися, чи хочу я, щоб вони пішли зі мною, але я подумала, що ліпше сама пройдуся табором у пошуках свого чоловіка, що викрикуватиму його ім'я, що я лякатиму й тероризуватиму кожного, хто не забажає допомогти мені його знайти.
Коли я нарешті знайшла його шатро, дорогу мені перегородив один із його охоронців, який запитав, що за діло я маю до Агамемнона.
Я саме намірилася просто відштовхнути охоронця від входу, коли на порозі з'явився мій чоловік.
— Де Орест,– запитала я в нього.
— Вчиться правильно користуватися мечем,– почула я відповідь.– За ним буде належний догляд. Тут є й інші хлопці його віку.
— Навіщо ти послав чоловіків, які мене шукали?
— Сповістити тебе, що це скоро станеться. Спочатку заріжуть телиць. Їх уже доправляють до місця жертвопринесення.
— А потім?
— А потім настане черга нашої дочки.
— Назви її ім'я! – вигукнула я.
Я не знала, що Іфігенія пішла за мною, і я не розумію й досі, як вона з переляканої дівчинки, що безутішно ридала, перетворилася на врівноважену молоду жінку, котра в усій своїй суворій одинокості зараз до нас наближалася.
— Не треба називати мого імені,– перервала вона мене.– Я знаю, як мене звати.
— Подивися на неї. Це її ти збираєшся вбити? – запитала я в Агамемнона.
Він нічого не відповів.
— Відповідай на запитання,– наказала я.
— Є дуже багато речей, що їх я мушу пояснити,– сказав він.
— Спочатку дай відповідь на моє запитання,– заперечила я.– Дай свою відповідь, а потім уже пояснюй.
— Твої посланці розказали, що ти збираєшся зі мною зробити,– втрутилася Іфігенія,– тож, немає потреби відповідати ні на які запитання.
— Навіщо ти її вб'єш? – запитала я у свого чоловіка.– Які молитви промовлятимеш, коли вона вмиратиме? Якого благословення проситимеш собі, перерізаючи горло рідної доньки?
— Боги,– почав він, але тут-таки й зупинився.
— Хіба боги всміхаються до тих, хто власноруч убиває своїх дочок? – поцікавилася я.– А якщо вітер не змінить напрямку, що тоді? Тоді ти вб'єш і Ореста? Чи не для цього ти його тут тримаєш?
— Ореста? Ні!
— Хочеш, аби я послала по Електру? – невгавала я.– Чи й для неї треба вигадати якусь кандидатуру майбутнього чоловіка, щоб легше її одурити?
— Припини,– наказав він.
Коли Іфігенія зробила до нього кілька кроків, Агамемнон набув майже переляканого вигляду.
— Я не вирізняюся красномовством, батьку,– сказала вона.– Уся моя сила в сльозах. Але зараз у мене і сліз не лишилося. Я маю тільки свій голос і тільки своє тіло, і зараз я можу тільки впасти перед тобою на коліна та благати, щоб не позбавляв мене життя передчасно. Як і ти, я понад усе люблю денне світло. Я – та, хто першою назвала тебе своїм батьком, і та, кого ти першою назвав своєю донькою. Напевно, ти пам'ятаєш, як говорив мені, що надійде час, коли я буду дуже щасливою в домі мого майбутнього чоловіка, і як я запитала в тебе, чи я буду там щасливішою, ніж із тобою, батьку. А ти у відповідь усміхнувся та похитав головою, і тоді я прихилила голову до твоїх грудей і обійняла тебе обома руками. Я так мріяла, що одного дня ти, зовсім старий, прийдеш у мій дім, як я влаштую тобі гідний прийом і ми всі будемо надзвичайно щасливими. Я тобі це казала. Пам'ятаєш? Якщо ти мене вб'єш, ця моя мрія ніколи не здійсниться, на превеликий жаль і вічне розчарування для тебе. І от я прийшла до тебе сама, без сліз і ніяк не готуючись. Я не вирізняюся красномовством. Я можу лише просити тебе своїм тихим голосом відпустити нас додому. Я прошу тебе мене пожаліти. Я прошу свого батька про те, чого жодна донька ніколи не має просити у свого батька. Батьку, не вбивай мене!
Агамемнон опустив голову із таким виглядом, ніби то його було приречено до страти. Коли до нас наблизилося кількоро охоронців, мій чоловік обвів їх знервованим поглядом, а потім заговорив.
— Я розумію, що це, дійсно, дуже прикро,– сказав він.– Я люблю своїх дітей. Я люблю свою дочку навіть більше, ніж раніше, бо зараз бачу її зібраною та стриманою, у всій її квітучій вроді. Але погляньте, ця армія така велика! Моє військо готове до війни, воно таке свавільне, але вітер не змінить напрямку, щоб ми змогли піти в атаку. Подумайте про цих чоловіків. Їхніх дружин викрадають варвари, доки вони отут гайнують час, їхні землі лишаються не засіяними. Кожен знає, про що запитали в богів і що боги наказали мені зробити. Від мене нічого не залежить. Я не маю вибору. А якщо нас буде переможено, не виживе ніхто. Нас усіх буде знищено, усіх до одного. Якщо вітер не змінить напрямку, ми всі помремо.
Він уклонився комусь невидимому, хто нібито стояв перед ним, а потім дав знак, аби двоє чоловіків, які стояли до нас найближче, пішли за ним до намету, а двоє інших стали на чатах біля входу.
І тоді мені здалося, що коли богам і дійсно до нас є хоч якесь діло, якщо вони направду дивляться на нас, як це і має бути, то, напевно, вони пожаліють Іфігенію і змусять вітер подути в правильному для нашого війська напрямку. Я уявила собі голоси, що долинають від води, з гавані, а потім жвавий рух серед вояків, прапори, що піднімаються на суднах, готових до відплиття, щоб, завдяки ходовому вітрові, швидко та безпечно перетнути море та перемогти супротивника. От тоді вже вояки побачать, що боги лише випробовували їхню рішучість.