— Навіщо ж ти набрехав?
— Ну й набрехав… Що зробиш? — Петько жалісно зашморгав носом. — Вона вранці мене просила, щоб я обов'язково тобі передав записку. Я побожився, що передам. А потім забув. Мені було соромно признатися, що я такий розтелепа.
Петько відчув, що забрехався зовсім. Він озирнувся і потім розгублено сказав:
— Про город я тобі вигадав навмисне… Я просто забув.
Як мені Петько нашкодив! Якби він тільки знав! Тепер мені все було зрозуміло. Галя з гордості перед Котькою не спитала мене, чи одержав я записку. Видно, вона дуже чекала мене сьогодні ввечері. А я, дурень, видумав отого Тиктора і такий був холодний з Галею!
— А Галя з ким була на бульварі? — намагаючись приховати своє хвилювання, спитав я.
— З ким? Ясно з ким: з Котькою! — відповів Маремуха, не догадуючись, як обпекли мене його слова. — З Котькою! — весело повторив Петько. — Так, так! Він її на гойдалці гойдає. Галя кричить, боїться, а він її як розгойдає — аж до самої верхівки дерева!
Я уявив собі, як Котька Григоренко гойдає Галю на скрипучій залізній гойдалці, як рипіли при цьому два високі ясені, як розвівалося за вітром Галине блакитне плаття, і мені зразу стало дуже досадно.
По нас стріляють
— Ти револьвер почистив? — підлещуючись до мене, спитав Маремуха.
— Почистив.
— Вже стріляв?
— Ні ще.
— Давай постріляємо?
— Постріляємо.
— А коли прийти?
— Коли? — я задумався. А що коли постріляти зараз. — Слухай, — твердо сказав я Маремусі, — давай зараз спробуємо.
— Де ж ти будеш пробувати?
— В сад підемо, — відповів я і, скочивши на піч, узяв «зауер».
— В сад? Та ти що?! Почують, — сказав Маремуха.
— І нічого не почують. Там дерева, темно, нікого нема. Там хоч бомби рви — сюди нічого не чути: будинок заслоняє звуки. А курсанти всі тепер вечеряють, — відповів я і з револьвером у руках лунко сплигнув на підлогу.
— Ні-і-і, Василю. Я не хочу в сад. Підемо краще завтра до Райських воріт. Там скелі і людей немає.
— Але й тут нікого нема. Ти дивак! — відповів я і кинув на підлогу промаслений папір, в якому був загорнений «зауер».
Петько дивився на револьвер, як на живу гадюку, — було зовсім не схоже, що лише кілька днів тому цей «зауер» належав йому.
— Ну, я ж тебе прошу! Ходім до Райських воріт. Я своїх патронів принесу. Ну, ходімо, Василечку!
— Тихо, ти! — цикнув я на Петька. — Нікуди ми завтра не підемо, а будемо стріляти сьогодні. І якщо ти зараз не підеш зі мною в сад, я ніколи з тобою розмовляти не буду. Зрозумів? Я всім хлопцям розкажу, який ти боягуз. Зрозумів? І всім дівчатам також. Ну, пішли. Нічого пхикати!
Засунувши револьвер за пазуху, я рушив до дверей і з тріском відкинув защіпку. Петько мовчки пішов за мною.
Коли ми з Петьком пробиралися через темний сад, я вже пошкодував, що затіяв це. Вночі в саду все було незнайоме. Кущики барбарису здавалися величезними деревами, шовковиця, груші, яблуні зливалися в одну темну стіну. Десь далеко-далеко позаду нас, у будинку радпартшколи, глухо стукнули двері, і знову стало тихо. В кам'яній огорожі, вздовж якої ми йшли, сюрчали цвіркуни. Інколи вони завмирали, неначе прислухаючись до шарудіння наших кроків, але потім знову продовжували своє цвірчання.
Крізь листя дерев було видно чисте, все в блискітливих зірках небо, перетяте надвоє білим від зірок Чумацьким Шляхом.
Ми йшли не по стежці, а навпростець. В ноги жалила кропива, хрускотів хмиз і пересохлий бур'ян. Попереду не було видно жодного вогника. Там, за садом, кінчалося місто. Петько, мовчки і не відстаючи від мене й на крок, дріботів ззаду.
— Давай ліворуч, — наказав я Маремусі і, схопивши його за руку, повернув набік. Мені хотілося зайти якомога далі, на самий кінець саду, до яру. Прямо перед нами виросла оточена кущами бузку гірка.
— Це сарай? — шепнув Петько.
— Гірка, смішний! — заспокоїв я його й зупинився.
— Тут будеш стріляти?
— Ні, я просто заряджу, — відповів я Петькові. І, вийнявши з кишені скісну обойму з патронами, вштовхнув її в рукоятку револьвера і відтяг затвор. Клацнувши, затвор повернувся назад, — все було в порядку. Патрон лежав тепер у стволі.
— Ходімо, — запропонував я Петькові.
— Василю, коли стрілятимеш, скажи мені раніше. Я вуха затулю! — заблагав Петько.
Я нічого не відповів і подумав тільки: «Атож, чекай! Так я тобі й скажу, коли буду стріляти. Який інтерес? Пальну зразу — і тоді сядеш з переляку».