— А у вас хіба своєї хати в селі немає? — спитав я, обходячи делікатну розмову про Наталку, яка й справді могла подобатися.
— Своєї хати? — Шершень весело свиснув. — Немає поки що у мене хати, хлопче. Була в мене на тім боці хата, та жандарми в дев'ятнадцятому році, як Хотинське повстання було, спалили.
— Ви також повставали?
— А то ж як? Всі тоді повставали. Бач, я до революції весь час батраком працював. То в одного папа, то в іншого. Під Бендерами працював у Циганештах, навіть у одного купця в Кишиневі конюхом чотири місяці прослужив. Ти бачив, на тім боці проти нашого радгоспу село Атаки видно? Ну, так ось, я сам з того села родом. Заробив собі грошей, все як годиться, і якраз перед війною приїхав у село. Красиву жінку взяв, молоду, молодшу за мене на три роки, з дитинства ми з нею знайомі були. І ось, тільки построївся, хату собі поставив, виноградник розвів, цілу десятину батутою-негрою[1] засадив, — бах, бах — війна, і мене беруть до війська.
На Кавказькому фронті служив, до самого Ерзерума дійшов, а в революцію повернувся додому. «Ну, — думаю, — тепер не рушу з місця». Сип за цей час виріс, чотири роки хлопцю було; зараз, якщо тільки живий, — мабуть, тобі ровесник.
— Та яке там — я дев'ятсот дев'ятого року народження! — образився я.
— Ну, не важно, — великий хлопець, словом. І ось, розумієш, тільки ми землю поміщицьку поділили, — чуємо — точаться якісь розмови, що Бессарабію хочуть румунські бояри собі забрати. І справді, незабаром у наше село приїжджає якийсь пан Радулеску із самого Букарешта, оселяється в попа і — як це вони з попом утнули, до цього часу не знаю — їде нібито депутатом від наших селян у Кишинів на Сфатул-Церій. Парламент їхній так називається. А ніхто того Радулеску не обирав, і навіть багато селян його у вічі не бачило. І ось приходить у наше село газетка, і ми читаємо, що делегат із села Атаки Радулеску вимагав, щоб Бессарабія з'єдналася із своїм старим другом Румунією. А потім переворот, дивимося — жандарми прийшли. І тут почалося! Землю панську відбирають, а тих, кому вона дісталася, — шомполами. Відшмагали й мене. Виноградник молодий відняли.
Затаїли ми злобу на румунських бояр — не сказати. І ось, як почули, що в Хотині та й по селах сусідніх народ бунтується, всі, хто бідніший, теж повстали. Хто на коні, хто пішки, хто з вилами, хто з дробовиком — гайда до Хотина. Холодно було, пам'ятаю, початок січня, а я, як був у сукняній гімнастерці, схопив трилінійку, ту, що з фронту привіз, та й пішов у Хотин. Запекло ми билися з боярами. Скільки їх економій попалили, скільки жандармів під кригу дністрову пустили — не розказати, та ось лихо: нікому було допомогти нам, не було серед нас такого ватажка, як, скажімо, Котовський, — він тоді з Петлюрою воював і не міг до нас пробитися. Одинадцять тисяч наших перебили жандарми, мене поранили під самим Хотином, біля фортеці. Бачив її? В ногу поранили з кулемета. Ось я й поповз уночі по кризі на цей бік, — як тільки не замерз, не знаю. Повзу по льоду, кров'ю сніг розписую, і поруч товариші мої поранені теж по одному через лід на український берег прямують. А боярські війська по нас навздогін з гармат б'ють. Міцно били, — в одному місці від снарядів навіть лід рушив, як весною. Переповз я на цей бік, а тут Петлюра тоді хазяйнував — те ж саме, що румунські бояри. Коли жандарми їхні під Хотинською фортецею з нами розправлялися, петлюрівці з кулеметів з цього берега по повстанцях вели вогонь.
Ховався я в одного дядька, поки нога не загоїлась, а потім дізнався, що не можна мені повертатися в рідне село. Знав, що уб'ють. Всіх, хто повставав проти бояр, румунські жандарми вбивали. І ще мені переказали, що хату мою жандарми дощенту спалили, землю, виноградник — геть усе в жінки відняли і віддали поміщикові новому, Григоренку. Отак я й залишився тут, долю свою біля Дністра вартувати. І все ніяк не можу з цього села виїхати. Хлопці знайомі в Баку нафту добувають, заробітки, пишуть, там багаті, кличуть: приїжджай, Шершню, — а я не можу. Все дожидаю тієї години, коли Бессарабію визволяти будемо. У мене в Жванці начальник прикордонний є. Знайомий. Так я щоразу, як по пошту для радгоспу їду, все йому набридаю. «Ну, коли ж, — кажу, — на той бік? Дивіться, — кажу, — якщо рушите, обов'язково мене беріть. Провідником. Я ті місця добре знаю. Кожну стежку, кожну канаву. Все сходив. Та й розмова де з ким буде гостра. Глядіть, — кажу, — якщо перейдете кордон без мене, посваримося навіки!»
Начальник той, хороший такий хлопець, Гусєв його прізвище, з самої Москви приїхав, сміється й каже: «По-перше, — каже, — кордону тут ніякого нема, так що обов'язково на тому боці рано чи пізно доведеться побувати, це ми тут тимчасово затрималися. А тільки одержимо наказ, не забудемо й тебе, Шершню».