— Чому ти не вмився в школі, Васько? — наздоганяючи мене і зазираючи мені в обличчя, спитав Маремуха.
— Дома вмиюся, з милом, — відповів я і, провівши рукою по обличчю, ще дужче розмазав сажу.
Обличчя в мене палало, руки боліли, в горлі дерло від запаху сірки, який розносився по ливарні під час відливання. Починалася Дзвінична, на якій жив лікар Гутентаг. Я уповільнив кроки, мені дуже хотілося, щоб їда стояла біля паркана і побачила мене такого замурзаного. Але Іди не було, і в кімнатах на вікнах були поспускані завіски. Жалкуючи, що не побачив Іди, я пішов далі слідом за Петьком.
— Куди Коломієць виїхав? — несподівано спитав Маремуха.
— Микита? — сказав я недбало. — А, Коломієць в Ярмолинцях працює, агітпропом райкому. Треба буде до нього сходити туди в неділю. Підемо, га, Петрусю?
— А це далеко?
— Ярмолинці? Дрібниця.
— Ну, тоді підемо!
— Обов'язково підемо! — загорівся я. — Та ще й фабзайців візьмемо з собою. Цілою компанією підемо. Їжі прихопимо і рушимо зранку. Здорово буде, правда? Ну, кого взяти — Сашка Бобиря, Тиктора, можна, ну… Галю.
— А я в свою алюмінієву фляжку води наберу, — вирішив Петько.
— І ти знаєш що, — сказав я, — ми не просто гуляти підемо. Ми ще зможемо там, у Ярмолинцях, у хаті-читальні яку-небудь роботу провести. Ми ж — робітнича молодь, вірно? А я в «Червоному юнаку» читав: молоді робітники повинні шефствувати над сільською молоддю. І Коломієць нам ще спасибі за це скаже.
— Тільки Галю нема чого тягти. Хай самі хлопці йдуть.
— Ну, ти кинь! Вона теж знадобиться, — сказав я якомога спокійніше. — Вона сільських дівчат може агітувати…
Тут я відчув, що зніяковів. До цього часу я не міг бо і хвилювання згадувати, як поцілував Галю в ту холодну, вітряну неділю на валах Старої фортеці. Я не міг забути цього поцілунку і, згадуючи про нього, відчував ще більшу ніжність до Галі. Я журився, коли траплялося її довго не бачити. Я радів, коли Козакевич мене посилав у слюсарню принести що-небудь, я не йшов, а біг тоді, знаючи, що побачу Галю біля лещат, у синьому фартушку, мою Галю. Та й Галя тепер ставилася до мене інакше. Ясна річ — сьогодні, наприклад, вона крикнула: «Василю, штани горять!», тому що хвилювалася, щоб я не попікся.
Коли ми розмовляли, вона часто відводила набік очі, червоніла; жвава й смілива в поводженні з іншими хлопцями, зі мною вона говорила тихо і плутано, довго підбирала потрібні слова, неначе образити мене боялася. Я певен був, що Галя мене любить. Я пишався однією цією думкою, і страшно було подумати, що раптом усе це мені привиділося.
Інколи мені хотілося розповісти всім і, звичайно, насамперед Петькові про свою любов до Галі, але щоразу я вчасно спиняв себе. Мені здавалося, що таких речей не розповідають навіть найближчому другу, що любов до Галі треба ховати глибоко в серці і не хвастати нею.
Тепер у Петькових словах я відчув пастку. А чи не хоче він дізнатися, які в мене взаємини з Галею? Але Петько йшов, наче й не було нічого, — товстенький, простодушний мій приятель, і я сказав йому:
— Ти, Петрусю, сам умовиш Галю піти з нами. Добре?
— Та не хочу я. Вона замориться.
— Дивися, щоб ти не заморився. Ти он боїшся далеко запливати, а Галя як плаває? Вона хоч і дівчина, але куди витриваліша за тебе.
— Ну… ну… це ще побачимо, — обурився Петько і, видно, щоб зам'яти цю неприємну розмову, помовчавши трохи, спитав: — На тім тижні і в нас буде організовано комсомольський осередок, мені казали. Це правда?
— Факт!
— А туди… усіх приймуть?
— Ні, чого всіх, — найбільш витриманих.
— А мене… як ти думаєш… приймуть?
— Подивимося, Петре… Треба зважити, обміркувати, подумати! — сказав я важно, так, неначе вже був комсомольцем.
— А ти знаєш, Василю, мене батько давно комсомолістом називає. От прикро буде, як не приймуть. — І Петько Маремуха сумно зітхнув.
Удалині почувся стукіт Кувалди.
Це в майстерні Захаржевського, освітленій багровим від блиском ковальського горна, кував розпечений кусок заліз, Котька Григоренко. Він трудився в курній майстерні приватника, все ще старався там нагнати собі робочий стаж. Він по втрачав надії перехитрити нас. Видно було, він проклинає у душі всю цю роботу, йому хотілося теж у місто, на гуляння, але Захаржевський був католик і не визнавав православних свят. От і вистукував там молотком Котька, коли ми проходили повз нього з другого боку вулиці.