З цісарсько-королівської катівні вийшов дєдьо глухий, мов пень — від побоїв кольбою по голові, і зразу важко йому приходилось сповняти дяківську службу: не дочуваючи слів священика (він доїжджав з сусіднього села), дєдьо рідко коли „впадав” у тон і, звичайно, перетягав, або не дотягав кожний глас. Та небавком вернувся з тюрми у Вронках довголітній наш парох, о. Йосиф Зацерковний, якого посадили на 5 років уже поляки, за українську політику. В тюрмі о. Йосифа дуже мучили головні болі і він прийшов додому так само з пошкодженим слухом. З того часу парох і дяк працювали в повній гармонії, співаючи кожний про себе.
…Дивний, містичний чар спливав на нас під час читання євангельскпх історій, з яких ми, діти, так мало що розуміли, а так глибоко їх переживали. Та з вийнятковою, магічною силою приковувала нашу увагу переміна риз у захристії. Перед читанням кожного з дванадцяти страсних євангелій о. Йосиф переодягався в щораз інший фелон. Ми тоді любили „вгадувати” — напошепки питали один одного: „А вгадай, в якому фелоні отець вийдуть: у фіолетному, вишневому, чи в темно-блакитному?”
Звичайно таке бувало, що паламар Іван Швець, до якого обов’язків належало помагати о. Йосифові передягатися, задовго порався на господарстві і запізнювався до церкви. Тоді дєдьо Звірко, виводячи голосом „туги і безнадії” тропар глас восьмий про „Злочестивого Юду”, шкандибав із крилоса до захристії і там уже, затягуючи фелон на о. Йосифа і підсипаючи вугілля до кадильниці, докінчував співати: „…іже о всіх благий Господи, слава Тебі!”
А дим з кадила, що наповняв церковцю після кожного євангелія, збивався угору запашним туманом і нам тоді здавалося, що всі святці в іконостасі пооживали та повиходили з почорнілих рам: ось янголи здіймаються на крилах у піднебесся і сурмлять на славу Господеві, достойні бороди апостолів, пророків, євангелистів розпустилися на вітрі і пливуть разом з облаками. Архангел блиснув мечем і проганяє з раю Адама і Єву, а тут Юда, на Тайній Вечері, шкірить улесливо обличчя і питає: „Господи, може це я?..”
І великим жахом стискалися наші серця, коли ми крадькома, перелякано, зиркали на образ Страшного Суду… Тоді кадильний дим мішався в нашій уяві з клубами чорного диму, що здіймався з дна аду, жовте полум’я бухало з-під казанів і в примарному їх відблиску так страшно корчились у муках тіла грішників, а ще страшніше витріщалися на нас рогаті та хвостаті чортячі машкари!
А потойбіч преісподної, відгороджені стіною вогню і диму, покриті Божим омофором, стояли ті, праведні, що заслужили собі на ласку бути праворуч Отця, стояли, як живе доповнення панорами Страшного Суду, шептали молитви і били поклони наші бабуні, матері, старші сестри… У присмерку вечірньої години не багато вони відрізнялись від візантійських ікон: їхні обличчя були так само почорнілі та померклі, уста затиснені, очі пригаслі. Від важкого, великопосного говіння і праці понад сили подібні були на торішнє, сухе бадилиння, що хилилось і сумно шелестіло при найлегшому подуві вітру…
Суворо говіли тоді, в ті давні часи, хоч і так завжди приходилось недоїдати на переднівку. Мати моя не взяла б у Велику П’ятницю рисочки води до рота, а бабуня говіла, поки не сховали Плащаницю. І хоч нераз, упродовж цілого Посту, не видно було в хаті кришки хліба, проте у Великий Четвер завжди несли три білі книші на парастас…
„Блажен, разуміваяй на нища і убога, ібо в день лют ізбавит єго Господь”.
…Молилися і клали доземні поклони, а в той час, ізнадвору, півень піяв для них страшну пересторогу… Вже тоді, може, їхні праведні душі відчували, що це гряде час „катів і кустодіїв”, коли праведний Суддя буде проданий на муки суддям лукавим і нечестивим, і всі Його відцураються, навіть улюблений Апостол!
Уже тоді, може, їхні розмелені уста, цілуючи холод каменя, благали в Господа ласки і сили — пе-ретривати Великі Страсти нашого народу, вже тоді начертані на таблицях вічности „долі нашої смутним узором…”
„І абіє пітел возгласи…”
У годину страшної проби, що прийшла незабаром, наші батьки і матері, наші сестри і браття в далекому Рідному Краю стояли непродажні по боці Христа, вірніші Його Апостолів.