На Івана-Купала — сонце купалося, тож, по-закону, можна було й грішному чоловікові замочитися у воді. Та з водою, власне, була проблема… В нашому селі не пускали дівчата вінків на воду, не тому, щоб забракло дівчат, борони Боже, але не було в нас — „Дунаю”! Правда, журчав собі через село і підскакував по камінцях потічок, та води в ньому було стільки, що жабі по коліна, казали…
Проте віночки плелися у нас славні, з усіх польових і царинних квітів: з рути, м’яти, розхіднику, кровавнику, роменів, батіжків, „божого тіла” та всіх інших, що їх назви не стямить вже емігрантська пам’ять. Ці віночки несли дівчата в церкву, там їх святили, а потім в’язали і завішували на жердині, під стріхою. Потім служили вони свяченою медициною проти болю голови або живота, до замовлення зуба, до підкурування немовлят та інших потреб нації з старою, хліборобською культурою.
На святого Івана хата була прибрана, як молода до шлюбу. Вся стріха в зіллі та в папороті, що то опівночі розквітає цвітом щастя — у всіх казках і легендах… А всім шукачам таємної стежки в ліс просвічували дорогу мільйони світлячків, свято-іванських вогників, що в шаленій оргії кружляли золотими обручами над замаєними стріхами, над липами придорожніми, що біліли в темряві, мов духи, над житами, що колосились і пахли хлібом та медом — предвічним подихом Руської Землі.
Містеріє святоіванської ночі — я глибоко вдячний тобі, що ти мене надхнула написати першу мою книжечку, „Святоіванські вогні”, так багато років тому! Химерні вогники, грайливі світлячки, як довго ви горітимете в моїй душі золотими споминами минулого, так довго моя Батьківщина завжди буде близько мене і зо мною, і я відчуватиму її благословення, як останній дотик материної долоні на моїй голові.
„СУБІТКА"
Не знаю, як, коли і в кого, а в нас клали „субітку” у Велику суботу. Цей прадавній звичай практикувався, кажуть, ще до першої світової війни. У війну було суворо заборонено розкладати ватри в селі чи за селом, а по війні ніхто якось не здогадався відновити традицію. „Відновлено” її, в дещо іншій формі, аж восени 1929-го року, коли почали палити панські стирти, — але це вже арія з іншої опери…
„Субітку” клали хлопці на пагорбі, коло хреста „Свободи”, поставленого на пам’ятку скасування панщини. Звідси видно було вогонь аж до Звенигороду, а може й до Під’яркова, хто його знає; земля, як кажуть, щоп’ятдесят років в одному місці западається, в другому піднімається. Розповідають старі люди, що колись-давно не видно було від нас миколаївської церкви, аж гульк, одного дня, якби з-під землі виросла! Значиться, в нас земля присіла, а в них пішла догори.
Була ще одна пригода з паленням „субітки” коло білого хреста: зараз оподалік стояв старий цвинтар, а звичай велів брати до розпалу „субітки” річ посвячену. Отже, старі, трухляві хрести, що їх вітер повалив, або поламані мари з трупарні або хоч ґонтя з дзвіниці. Потім можна було класти на вогонь будь-що, і непосвячене, скажемо, паливо. Але в нас хлопці були панськуваті, тобто ліниві, не дуже-то їм всміхалося вставати від ватри і напотемки дибати на старий цвинтар, збирати хрестики з могил… А ось тобі під носом єґомостів сад, обгороджений плотом! Колики з єґомостевого плоту, розумували хлопці, теж посвячені, бож сад належить духовній особі. Тож, за традицією, тягли на розпал „субітки” штахетини з огорожі. Цього їм наш старенький отець Йосиф ніколи не міг простити і щороку, після свячення пасок, складаючи бажання парафіянам, закінчував їх словами:
— Рабівники, опришки, а штахети знову мені обламали!
Ну, щоб не було кривди єґомостеві, то вже так, біля півночі, вирушало парубоцтво плюндрувати сусідські подвір’я. З тої загороди притаскали половину плота, з другої перелаз, з третьої зняли цілі ворота, а часом і передок воза, з дишлом нашторц, приперли й встромили в огонь! В наші часи такого роду вибрики можна було б підтягнути під рубрику молодечої злочинности, — в сіру давнину це зараховувалось до традицій.
Раз, кажуть, одного з моїх предків, що був заприсяженим оглядачем худоби, в саму Велику суботу покликали до упавшої тварини. Ну, вже воно не без того, щоб його там не почастували під час сповнювання службових обов’язків. Вертався мій предок додому, з другого кінця села, десь опівночі, та й продрог подорозі, бо ніч була прохолодна. Аж бачить, коло хреста хлопці „субітку” кладуть. Зрадів предок, присівся до вогню, витягнув капшучину, дав хлопцям закурити, та й питає: