Я щойно був свідком битви на північ звідси, поблизу озера Максінкукі. Там були коні, списи, рушниці, ножі, пістолі, а також одна-дві гармати. Я бачив, як загинуло кілька людей. Я бачив, як багато людей обіймалося, і, здається, багато хто дезертирував або здавався у полон.
Отакі новини я привіз вам з битви при озері Максінкукі — це не бойня.
Розділ 48
Ще в Індіанаполісі я отримав по радіо запрошення від короля Мічиґа-ну. Воно було за тоном наполеонівське. У запрошенні говорилося, що король був би радий «надати аудієнцію президентові Сполучених Штатів Америки у своєму Літньому палаці на озері Максінкукі». Ще там вказувалося, що вартові дістали наказ надати мені безпечний прохід. І говорилося, що битва закінчилася: «Перемога за нами».
І ми з моїм пілотом полетіли туди.
Ми залишили мого вірного слугу Карлоса Нарциса-11 Вільявіченціо провести останні роки його життя серед численних родичів.
— Хай щастить, брате Карлосе, — побажав я йому.
— Вдома нарешті, ме-естере президент, майн брудер, — відповів він. — Д’якую вам і д’якую Богу за все. Більше не самотні!
Мою зустріч з королем Мічиґану в давні дні назвали б «історичною подією». Були б телекамери і мікрофони. Насправді ж там сиділи протоколісти, яких король називав «мої писарі».
І він мав рацію, називаючи отих людей з ручками й папером цим архаїчним словом. Більшість його солдатів ледь уміли читати й писати.
Ми з капітаном О’Гером приземлилися на доглянутому ґазоні перед Літнім палацом короля, який свого часу був приватною військовою академією. Солдати, які, гадаю, недостойно поводилися у недавній битві, стояли повсюди навколішки під наглядом військової поліції. Вони косили траву штиками, кишеньковими ножами і ножицями — на знак покарання.
Ми з капітаном О’Гером увійшли до палацу між двома шерегами солдатів. Мабуть, то була якась почесна ґвардія. Кожен високо тримав корогву з вишитим тотемом свого штучного родинного клану — яблуком, крокодилом, хімічним символом літію і все таке решта.
Яка комічно-банальна ситуація, подумав я. Окрім битв, історія держав, здається, не має нічого, тільки от таких немічних старих йолопів, як я, вщерть напханих медикаментами, яких колись трохи любили і які прибули лизати чоботи молодим психопатам.
І мені тільки й лишалося, що розсміятися про себе.
Мене провели самого в приватні спартанські покої короля. То була величезна зала, у якій, напевне, військова академія влаштовувала танці. Тепер там була лише розкладачка, довгий стіл, вкритий мапами, і безліч складених стільців, поставлених один на один уздовж стіни.
Сам король сидів біля столу з мапами, читаючи напоказ книжку, яка виявилася «Історією Пелопоннеських війн» Фукідіда.
За ним стояли троє писарів з олівцями й блокнотами. Ні мені, ні будь-кому не було де сісти.
Я обрав позицію перед ним, тримаючи в руках свій старомодний фетровий капелюх. Він не одразу відірвався від книжки, хоча дворецький, безумовно, оголосив моє ім’я достатньо голосно.
— Ваша величносте, — промовив дворецький. — Доктор Вілбур Нарцис-11 Свейн, президент Сполучених Штатів!
Він, нарешті, підвів на мене очі, і я був приємно вражений, що він — достоту такий, як його дід, д-р Стюарт Ролінґс Мотт, лікар, що доглядав нас із сестрою у Вермонті багато років тому.
Я його ані крапельки не боявся. Трибензоманераміл, ясна річ, зробив мене випещеним і пересиченим. Крім того, я вже довгенько грав оцю буфонну комедію життя. Я б уважав за вишукану пригоду, якби король наказав розстріляти мене.
— Ми гадали, що ви померли, — мовив він.
— Ні, ваша величносте, — відповів я.
— Давно ми не мали про вас ніяких звісток, — провадив він.
— Вашинґтон, округ Колумбія, час до часу потерпає від дефіциту ідей, — сказав я.
Писарі все те занотували як історію, що творилася на очах. Король підняв корінець книжки, щоб я міг прочитати назву.
— Фукідід, — сказав він.
— Угу, — сказав я.
— Історія — єдине, що я читаю, — пояснив він.
— Дуже мудро для людини у вашому становищі, ваша величносте, — озвався я.
— Хто не вчиться уроків історії, приречений їх повторити, — сказав він. Писарі писали.
— Так, — сказав я. — Якщо ваші нащадки не вивчать як слід наших часів, вони побачать, що знову виснажили всі природні ресурси, що вони знову вмирали мільйонами від ґрипу й Зеленої смерті, що небо знову пожовтіло від фріону дезодорантів, що вони знову обрали президентом маразматика двометрового зросту і що вони знову поступаються як інтелектуально, так і духовно крихітним китайцям.