Але був там один величезний гробівець, з товстими ґранітними стінами, шиферною покрівлею і розкішними дверима, який, напевне, простоїть до Судного дня. Це мавзолей засновника нашого родинного багатства, будівничого цього особняка професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.
Професор Свейн, я б сказав, був понад усякий сумнів найрозумніший з усіх відомих нам предків: Рокфеллерів, Дюпонів, Меллонів, Вандербільдів, Доджів — усіх. Він закінчив Массачусетський технологічний інститут (МТІ) у віці 18 років і заснував кафедру цивільного будівництва в Корнельському університеті у віці 22 років. На той час він вже мав декілька важливих патентів з будівництва залізничних мостів і запобіжних механізмів, що само по собі вже невдовзі зробило його мільйонером.
Але це його не задовольняло. І він заснував Мостобудівельну компанію Свейна, яка спроектувала й побудувала половину залізничних мостів на всій планеті.
Він був громадянин світу. Він володів багатьма мовами, він був особистим другом багатьох очільників різних держав. Та коли настав час будувати свій власний палац, він обрав для нього місце серед яблунь своїх неосвічених предків.
І він був єдиною людиною, яка любила оте варварське кладовище, поки не з’явилися ми з Елізою. І які ж ми були там щасливі!
І ще ми з Елізою мали один спільний секрет із професором Свейном, попри те, що він помер півсторіччя тому. Про нього не знала обслуга. Про нього не знали наші батьки. Про нього, очевидно, не підозрювали й робітники, які обновляли будинок, хоча вони прокладали труби й теплотраси і робили електропроводку в різноманітних загадкових місцях.
Ці місця й були секретом: усередині особняка містився інший особняк. До нього можна було ввійти крізь люки і відсувні панелі. Він мав потайні сходи, пункти підслуховування з отворами для підглядання і секретні коридори. Ще там були тунелі.
Ми з Елізою могли легко влізти, скажімо, у величезний годинник у танцювальній залі, що стояв на верхньому поверсі північної вежі, і вилізти майже за кілометр звідти — через люк у підлозі мавзолею професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.
Був у нас ще один спільний з професором секрет, ми дізналися про нього, переглядаючи його папери в особняку. Його середнє ім’я насправді було не Рузвельт. Він сам дав собі це середнє ім’я, аби здаватися аристократичнішим, коли вступав до МТІ.
В його довідці про хрещення стояло ім’я Еліг’ю Візерспун Свейн.
Наслідуючи його приклад, я гадаю, і ми з Елізою придумали, врешті-решт, план давати всім без винятку нові середні імена.
Розділ 4
Коли професор Свейн помер, він був такий огрядний, що я не уявляю, як він міг би протиснутися своїми потайними коридорами. Вони були дуже вузькі. Проте ми з Елізою там поміщалися, хоча й мали двометровий зріст, але лише тому, що стеля була вельми висока...
Так, і професор помер через свою огрядність в особняку, під час обіду, який влаштовував на честь Семюеля Ленгорна Клеменса і Томаса Алви Едісона.
Ото були часи.
Ми з Елізою розшукали меню. Воно розпочиналося з черепахового супу.
Наші слуги час до часу подейкували, що в особняку водяться привиди. Вони чули чхання й тріскотіння у стінах, скрип сходів там, де немає жодних сходів, чули, як відчиняються й зачиняються двері там, де немає жодних дверей.
Гей-го.
Мене, старого сторчного діда в руйновищах Мангеттена, так і підмиває вигукнути, що запроторити нас з Елізою у той моторошний старий будинок було актом невимовної жорстокості. Але насправді ми були, мабуть, двома найщасливішими дітьми в історії.
Наше щастя тривало, поки нам не виповнилося п’ятнадцять років. Тільки подумайте.
Так, і коли я став педіатром і застосовував сільські методи лікування в особняку, де виріс, я часто казав собі про того або того пацієнта-дитину, пригадуючи власне дитинство: «Ця істота щойно прибула на нашу планету, вона нічого про неї не знає, не має стандартів, за якими судять про неї. Ця істота не переймається, ким вона стане. Вона радо стане будь-ким, як то судилося».
Це правильно описує наші з Елізою уявлення, коли ми були ще маленькими. І всі відомості, що ми отримували про планету, на якій перебували, вказували, що ідіотами бути дуже приємно.
І ми культивували свій ідіотизм.
Ми відмовлялися розмовляти логічно і зв’язно на людях. Ми белькотіли «Бу» і «Ду». Ми пускали слину і витріщали очі. Ми перділи і реготалися. Ми їли клейстер.
Гей-го.