Дощ потроху вщухає. Нейлз іде з роботи додому. У вечірніх сутінках полюють на комах ластівки й дрозди. Вітер віє з північного сходу. Нейлз розрізняє шуми дерев під вітром: це гуде клен, а це береза, магнолія, дуб... Але яка з того користь синові та і йому? За обідом Неллі говорить Нейлзу, що в сина сидить знахар, але турбувати його не можна. Нейлз п'є та п'є, а по обіді Неллі каже, що хоче трохи відпочити. Але просить Нейлза дати обіцянку, що він не заважатиме знахарю. Він цілує її і бере в руки роман.
«У невеликому містечку Остерфогені в північній Данії,— читає він,— трапилася 1869 року така подія. Якось уранці головною вулицею прогулювався один молодик. Якщо судити з його елегантних, добре вичищених черевиків і з крою сюртука, то він, певно, приїхав з Копенгагена або Парижа. Був без капелюха, на лівій руці мав величезного персня з печаткою — гербом фон Хендрхейсів. Вночі випав сніг, і дахи будинків невеличкого міста були білі. Служниці віниками змітали сухий сніг з доріжок. Молодик (це був граф фон Хендрхейс) зупинився перед великим особняком і подивився на свій золотий кишеньковий годинник. Аж тут і годинник на церкві св. Михайла вибив одинадцяту. Коли в морозяному повітрі завмирали останні звуки, він зійшов сходами особняка і подзвонив. Дівчина в одязі служниці — у фартусі та в стрічках — відчинила йому двері, соромливо усміхнулась і низько вклонилася. Це була вродлива дівчина, але й широкі складки її сукні не могли приховати того, що вона вагітна. Гість пішов за нею уздовж темного коридора, до великої вітальні, де за самоваром сиділа стара леді. Граф ввічливо привітався французькою мовою і взяв з її рук чашку з чаєм.
— Я до вас лише на кілька хвилин,— сказав він.— Бо їду поштовою каретою до Копенгагена, а звідти вечірнім пакетботом до Остенде.
— Quel dommage! [1]— вигукнула стара леді.
Збоку біля неї стояли кросна, а під ними — позолочена скринька з різноколірною пряжею. Нахилившись до скриньки, вона дістала маленький пістолет і вистрелила в серце молодого графа...»
Нейлз кидає книгу на стіл і бере іншу, що зветься «Дощове літо». Читає перше речення «Літо було дощове, і в попільничках на столах обабіч басейну була завжди вода, в якій плавали недопалки». Він шпурляє книгу в куток. Хтось подзвонив. Нейлз відчиняє двері і бачить сусідку, місіс Харвей. «Чому в неї мокре обличчя?» — дивується він. Надворі яскраво світять зорі, дощу нема. Невже вона плаче? Чому? Це ж йому треба плакати...
— Заходьте, будь ласка,— запрошує Нейлз.— Ще раз прошу заходити.
— Здається, я до вас не приходила відтоді, як збирала гроші до каси взаємодопомоги,— каже місіс Харвей. Вона й справді плаче.— От я й прийшла просити...
«Червоний Хрест,— думає про себе Нейлз,— дистрофія м'язів, кардіосклероз?»
— То що ж? — питає він.
— Сім'я Харвеїв,— відповідає вона, то сміючись, то плачучи водночас.— Я прошу для татуся.
— Заходьте, будь ласка, й сідайте. Я принесу вам коктейль.
— Так от, — починає місіс Харвей. — Ви ж, мабуть, знаєте, що наш Чарлі вчиться на передостанньому курсі в Амхерсті. Він їздив у Бостон, де взяв участь у демонстрації. Його заарештували й протримали кілька днів у в'язниці, а потім оштрафували й випустили — умовно. А два тижні тому його позбавили відстрочки (як допризовника). Позавчора він одержав повістку. Одна жінка порадила мені звернутися до одного психіатра, який навчає призовників, як триматися на комісії, аби дістати звільнення. За це він бере п'ятсот доларів. Чарлі мав з'явитися в четвер, а в середу татусь пішов до банку і взяв звідти три тисячі, всі наші гроші. Він дав Чарлі п'ятсот готівкою, решту — чеком. Ніхто й слова не казав про його майбутнє. Після вечері Чарлі пішов до своєї кімнати, спакував речі й повернувся з чемоданом. Татусь підвіз його до станції. Вони там навіть не попрощались. Татусь признався пізніше, що боявся розридатись. Чарлі вже, мабуть, у Канаді або Швеції, жодної звістки від нього ми досі не мали. А наступного дня до татуся в контору прийшов якийсь чоловік, чиновник урядової установи, і звинуватив, що він узяв з банку три тисячі, аби син міг емігрувати. Ми гадали, що про наш вклад ніхто нічого не знає, а, виявляється, помилялись. Чиновник сказав, що хоче поговорити з ним удома, і татусь відразу поїхав, а чоловік, тобто службовець, теж приїхав із своєї канцелярії. Спочатку він звинуватив татуся, що той, мовляв, допомагав дезертирові, а потім витяг з кишені сигарету, поклав на стіл і оголосив, що татуся заарештовано за зберігання наркотиків. Ця сигарета, виявляється, була з маріхуаною, а татусь до цього часу й у вічі таких сигарет не бачив. Чиновник почав оповідати, що він переслідує дезертирів, бо півтора року був у німецькому таборі для військовополонених, де їв пацюків і мишей. І тепер хоче, сказав він, щоб нинішнє покоління теж узнало, як воно було. Тоді татусь подзвонив адвокатові, Гаррі Марченду, і вони втрьох поїхали в окружний суд, і татуся там заарештували та посадили до в'язниці за зберігання наркотиків. Йому встановили заклад у дві тисячі, а зараз саме кінець місяця, і в нас немає такої суми, от я й ходжу, щоб зібрати цю суму.