Одна дівчина, яку я кохав, переконувала мене, що вона прекрасно собі уявляє, яка була моя мати. «О, я уявляю твою матір,— казала вона, зітхаючи, — як вона зриває троянди в садку». Коли мати й виходила в садок, то вона ставала навколішки й полола бур'ян, вириваючи його обома руками: отак, як собака гребе лапами землю. Вона зовсім не була такою тендітною й граціозною, як уявляла собі моя дівчина. Може, того, що в мене не було батька, я ждав від матері більше, ніж вона могла мені дати, але я завжди був нею незадоволений і розчарований. Зараз вона живе в Кітцбюхелі, поки впаде сніг, а потім переїздить у який-небудь пансіонат в Есторілі. А почне танути сніг — знову повертається в Кітцбюхель. Ці переїзди робить не так з любові до сонця, як з чисто матеріальних міркувань. Вона й зараз пише мені принаймні двічі на місяць. Викидати її листи не читаючи, я не відважуюсь, бо раптом у якомусь з них буде важлива новина. Щоб ви могли судити по них, наведу той, що недавно одержав.
«Мені снилося сьогодні кіно,— пише вона.— Не сценарій, а справжнє кольорове кіно про японського художника Шардена. Потім ніби я потрапила у наш садок в Індіані, і там було все так, як тоді, коли звідти виїхала. Навіть квіти, що зрізала кілька років тому, лежали на ганку зовсім свіжі.
Геть усе так, як і тоді,— і це не тому, що я все пам'ятаю, ні, пам'ять моя стає все гірша й гірша. Потім наснилось, ніби я в поїзді. Дивлюсь у вікно на голубе небо й синю воду. Хоч сама не знаю, куди їду, але раптом бачу в сумочці запрошення провести уїк-енд у Роберта Фроста. Звичайно, він давно помер і похований, та коли б навіть був живий, то ми могли б розмовляти не більше п'яти хвилин.
У дечому моя пам'ять послабшала, але в іншому вона чудова, і навіть занадто. Я весь час чую музику. Тільки прокинусь — і вже чую. Найбільше мене дивує її різноманітність. Інколи я прокидаюсь під урочисті звуки квартету Розумовського[2]. Ти знаєш, як я його люблю. До сніданку лунає концерт Вівальді, трохи пізніше — Моцарта, а ще пізніше — якась фраза з Шопена. Я ненавиджу Шопена. То чому ж моя пам'ять мучить мене його музикою? Пам'ять моя дарує мені то щось приємне, то ніби хоче допекти, згадує тільки мерзоту. І коли вже зайшла мова про пам'ять, то я повинна згадати маленьку Джеймзі (це її шотландський тер'єр). Минулого тижня якось уночі раптом прокидаюсь годині о третій від дивного звуку. Ти знаєш, що Джеймзі спить біля мого ліжка. Виявилось, це вона уві сні рахувала. Я виразно чула, як вона рахувала від одного до дванадцяти. Потім почала вимовляти алфавіт. Ти, мабуть, скажеш, що я збожеволіла, але коли говорять дельфіни, то чому б не могла говорити Джеймзі? Щойно вона закінчила алфавіт, я її розбудила. Вона, здається, трохи соромилась, що я спіймала її на гарячому, але потім посміхнулась, і ми обидві знову заснули.
Я гадаю, тобі все це здається нісенітним, але ж я не захоплююсь ні гаданням на картах, ні астрологією, і не жду, як моя подруга Елізабет Хауленд, що „двірник“ на вітровому склі автомашини підкаже мені, які акції треба купувати. Елізабет запевняє, що минулого місяця „двірник“ порадив їй купити акції „Мерк Кеміклз“ і вона таким чином заробила кілька тисяч. Як і всі, хто грає, вона, звичайно, ні слова не каже про свої програші. Отже, я не слухаю порад „двірника“, але музика переслідує мене всюди,— я можу її чути навіть у моторах літаків. Тому, що звикла до тихого гудіння трансокеанських турбореактивних літаків, мені особливо подобається музика старих ДС-7 і „констелейшенів“, якими я літаю в Португалію і Женеву. Ці машини злітають у повітря під акомпанемент моторів, який у моїх вухах дзвенить якоюсь вселенською музикою, випадковою й безладною, наче сновидіння. Хоч це й не бравурна музика, але коли б хтось назвав її сумною, то помилився б. Музика „констелейшенів“ побудована на контрапункті і менш хаотична, ніж музика ДС-7. Я розрізняю в ній так само, як і в концертній залі, перехід від мажорного звучання до притишеного септакорду, потім до октави, з модуляцією в мінор і до завмиранню акорду. Всі ці звуки мають урочистий характер, але я знаю з власного досвіду, що така музика ніколи не досягає кульмінації й завершення. В церкві, яку я відвідувала ще дівчиною в Індіані, грав органіст, який не мав музичної освіти: у нього не вистачило чи то грошей, чи наполегливості. Він грав на органі віртуозно і досить швидко, але ніколи не витримував стилю п'єси, яку грав. Хоч би як енергійно й чітко починав грати фугу, а закінчував завжди безладно й вульгарно. Отак і „констелейшени“— в них та сама нерішучість, недостатність наполегливості. Перший, другий і третій голоси фуги чуєш виразно, але потім, як і в того органіста, якісь дивні, далекі від музики акорди. Музика ДС-7 одночасно й багатша, і більш обмежена. Так, коли я летіла якось уночі до Франкфурта, то виразно чула, як мотори виконали половину варіацій Гуно на теми Баха. Я чула також Генделеву „Музику на воді“, тему смерті з „Тоски“, вступ до „Месії“ тощо. А якось уночі в Інсбруці (може, через сильні морози), тільки-но сіла в ДС-7, як почула, що мотори відтворили чудовий синтез усіх звуків життя — тут були гудки пароплава й паровоза, бряжання залізних воріт, гуркіт барабана і грому, і людські кроки, і спів — усе, здавалося, сплелось у повітряну мотузку чи шнур. Але щойно стюардеса попросила нас звернути увагу на застереження „Не палити“ (Nicht rauchen) — шнур обірвався.