— Що за чудо — коктейлі під тентом! — вигукнула місіс Віквайр. Її висадили з машини в інвалідній колясці.
Нейлз, зайшовши у ванну, побачив там Неллі. Вона саме роздяглася, і він обійняв її.
— То давай зробимо це зараз, поки я не прийняла ванни.
Скінчивши, Нейлз приготувався одягатися. Неллі поклала його речі на постіль, і, стоячи над ними голий, Нейлз відчув величезне небажання одягатися. Навчившись з гіркого досвіду поїздок у місто прислухатися до таємних сил, які керують його вчинками, він подумав: а що, коли це небажання одягатися набуде маніакального характеру? Чи не скінчить він своє життя, гуляючи по спальні голим-голісіньким, а бідна Неллі змушена буде приховувати їхнє горе від людей? Він не закохався в себе голого, а зненавидів свій одяг. Розкладений на постелі, він, здавалось, претендував на порядність і одноманітність, що було чуже вдачі Нейлза. То чого ж він хоче — вийти до гостей, прикрившись фіговим листком чи тигровою шкурою, чи зовсім без нічого?
Нейлз згадав свою матір. Він відвідав її у вівторок. «Ти краще себе почуваєш, мамо, чи не так? — спитав.— Може, хай до тебе прийде Тоні? Чи можу я тобі чим-небудь допомогти?» Вже з місяць, як вона йому не каже й слова. Потім раптом з якихось закутків свідомості, ще глибших за пам'ять, залунала пісня:
Одягнувшись, Нейлз почав шукати свій бумажник. Він, мабуть, у кишені піджака. Але там не було. Порожня кишеня, здавалось, віщувала лихо, немовби Нейлз питав про щось дуже серйозне, що мало відношення до мук і смерті, а йому не відповіли чи сказали, що на такі питання немає відповіді.
— Я прийшов додому,— вимовив він голосно,— випив віскі з содовою, потім пішов нагору, роздягнувся й прийняв душ. Отже, бумажник повинен бути десь у спальні. — І він почав уважно оглядати всі речі — туалетний стіл, комод тощо. Але бумажника ніде не було. В коридорі зарипіли підбори Неллі.
— Я загубив бумажник! — гукнув він.
— О, господи! — зойкнула вона.
Неллі чудово знала, що йому той бумажник зовсім сьогодні не потрібний, але знала й те, що без бумажника він не піде в гості. Коли губилася якась річ, то вони обоє дуже гостро це переживали, немов усе їхнє життя залежало від цілої системи талісманів.
— Я прийшов додому, — почав знову Нейлз,— випив, пішов нагору, роздягнувся, прийняв душ, отже, він повинен десь бути.
Цілої півгодини або й довше вони піднімались і сходили вниз, заходили у вітальню, виходили з неї, висували шухляди, якими ніколи не користувались і в яких лежали різні різдвяні прикраси, шукали під кріслами, перекидали газети й журнали, вибивали подушки, мацали під матрацами. Якби хто побачив їх тоді, то подумав би, що вони згубили святу чашу, розп'яття, рятівний якір. Невже й справді Нейлз не міг поїхати в гості без свого бумажника? Не міг.
— Я прийшов додому, — повторяв він,— випив віскі, пішов нагору, роздягнувся й прийняв душ...
— А він ось! — вигукнула Неллі.
Це був чистий ангельський голос, що визволив їх від смерті.
— Він лежав у буфеті, на полиці, під протоколом останніх зборів. Ти, мабуть, сам його туди поклав, коли наливав собі віскі.
— Дякую, кохана, дякую,— сказав Нейлз своїй рятівниці.
Вони пішли з гості. Десь загримів грім. Цей звук знову нагадав Нейлзу, як добре й безжурно було йому замолоду.
— Знаєш, люба, я був дуже щасливий того літа, коли лазив по горах у Тіролі. Я зійшов на пік Кайзера й на Пенгельстейн. У Тіролі під час грози дзвонять по всіх церквах. Це дуже хвилює. Не знаю, чого я тобі про це зараз розказую. Мабуть, того, що й зараз гроза.
Еліот і Неллі прибули за чверть на восьму. Через десять хвилин під'їхав своєю машиною Хеммер і поставив її біля в'їзду. Він був геть п'яний.
— Їдьте, будь ласка, ближче,— гукнув йому Тоні,— Місця ж скільки завгодно.
— Я незабаром поїду,— сказав Хеммер, — то хочу поставити так, щоб потім легко було виїхати.
— Це буде легко,— сказав Тоні.— Тут стоятиме не більше тридцяти машин.
— То сідайте до мене, я підвезу вас нагору,— запропонував Хеммер.
Щойно Тоні сів у машину, він приснув йому в очі мейсом. Тоні голосно, хрипко застогнав і впав наперед, ударившись головою об щиток. Хеммер щосили, як справжній убивця, вдарив його палицею, а потім поїхав до церкви, що була зовсім недалеко. Церковні двері, як завжди, відчинені.
7
Пісня Дездемони з трагедії В. Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр». Переклад