Вона розв'язала стосик листів од дядечка Себастьяно. Всі вони здавались їй гірко сумними. Осінь захопила цього року зненацька, писав дядечко, і в багатьох померз виноград та маслини, а тут ще клята bomba atomica[18]. Через неї не було туристів. Клементина уявила собі початок зими в Наскості: паморозь вкрила виноград і польові квіти, селяни сумно повертають додому на віслюках з корінням та галуззям, бо в тих місцях важко з паливом, за в'язкою оливкових прутиків доводилось їздити десять кілометрів. Вона пригадала пронизливий холод, і осликів на фоні жовтавого неба, і гуркіт камінців, що зривалися з кручі. У грудні Себастьяно писав, що знову з'явилися вовки. Погані часи прийшли в Наскосту, вовки роздерли шість овечок із отари padrone[19], не було навіть яєчок, і сніг закидав п'яцца на рівні з фонтаном, й вони знову голодують та мерзнуть, як того року,— Клементина, мабуть, пам'ятає.
Кімната, де вона сиділа, була тепла, навколо розливалося м'яке рожеве світло. Вона мала таку саму срібну попільничку, як у синьйори, і навіть окрему ванну. Наллєш води до самого підборіддя — й лежи собі хоч цілу ніч! То невже ж богородиці потрібно, щоб вона гибіла десь у пустелі та помирала з голоду? Невже грішно брати од життя все, що воно дає? Перед її зором миготіли обличчя рідних і знайомих. Які вони всі чорні! Чи, може, за час перебування в цій країні вона засвоїла їх звичаї та забобони? А земляки, здавалося, докоряли їй, дивились на неї з гідністю та відчаєм. Проте ніхто не мав права змушувати її повертатися в країну диких гір, де цмулять кисле вино! В Новому Світі люди збагнули таємницю солодості, то невже навіть святі проти того, щоб вона насолоджувалась вічною юністю, коли вона заповідана їй самим богом? Клементина пам'ятала, як хутко в'янули в Наскості найперші красуні, немовби квіти без догляду, одразу починали горбитись, втрачали зуби, а який дух віяв од материної одежі після бабрання в гноєві та од вічної кіптяви. А в цій країні можна до скону зберегти зуби й колір волосся, завжди ходити на високих підборах, носити персні й каблучки, і мужчини не переставали б бігати за нею, адже в Новому Світі живуть удесятеро довше й не відчувають тягаря старості. Ні, вона таки вийде за Джо. Зостанеться тут і проживе своїх десять життів, і шкіра в неї зостанеться білою, й зуби...
Коли наступного дня синьйор повідомив про дату відплиття, вона заявила:
— Я не поїду додому.
— Чому?
— Бо виходжу за Джо.
— Та він же старий.
— Йому шістдесят три.
— А вам?
— Двадцять чотири.
— І ви кохаєте його?
— Що ви, синьйор? Як мені любити його пузо, наче напханий яблуками мішок, чи його зморшкувату шию, що на ній можна ворожити, як на долоні...
— Я дуже поважаю Джо, Клементино. Він чесний і порядний, отож ви мусите гарно до нього ставитись.
— О, за це не бійтесь! Я доглядатиму його, стелитиму постіль, подаватиму обід і вечерю. Але щоб торкатися мене — зась!
Синьйор замислився, похилив голову і сказав:
— Я не дозволю вам обманювати його.
— Та що ви, синьйор?
— Я не дозволю... якщо ви не станете йому вірною дружиною. Ви мусите кохати його.
— Але ж, синьйор. В нас, у Наскості, ніхто й не подумає женихатися, коли його земля не впирається у вашу.
— Тут не Наскоста.
— Проте всюди так. Коли б люди сходилися по любові, на світі зчинилося б казна-що, це була б божевільня, а не світ. Хіба синьйора вийшла за вас не через гроші і блага, що ви їй дали?
Він так і не одповів, але обличчя аж почервоніло від обурення.
— Ах, синьйор, ви говорите, як хлопчисько, що задивився на зірки, як хлопчисько біля фонтана, у якого в голові сама лише la poesia[20]. Я просто намагаюся вам пояснити, що ладна вийти за Джо, аби зостатися тут, у цій країні!