Якось у молодшій школі я ненароком підслухала, як мати скаржилася татові:
— Не знаю, чому Ґрейс Ґодфрі не дає няні виконувати її роботу.
І я геть не здивувалася, коли, приїхавши до будинку Ґодфрі, ми з батьками побачили, що Ґрейс задумала допомогти обслузі й перенести крижану скульптуру — величеньку качку та трьох каченят, які рядочком крокували за мамою — з тераси на стіл посеред газону.
—Зачекайте, я допоможу, — гукнув тато.
—Ґрейс, обережно, — завторувала мати. — Ти надірвеш спину.
Качка небезпечно нахилилася й от-от полетіла б, але встиг тато, і місіс Ґодфрі облишила тацю.
—Дякую, — сказала вона й повернулася до матері. — Привіт, Луллен, привіт, Енн. Підхожий день для вечірки, правда?
—Так, — відповіла я, задивившись у синє небо, на якому мешкала одна-єдина хмаринка. На широкому газоні розкинулися столи з бузковими скатертинами. Кожен стіл прикрашала ваза з фіолетовими гортензіями. — Усе... — мене переповнили емоції, і голос урвався. Це все для мене та Джерарда. На честь нашого союзу. — Усе таке красиве.
—Я рада, що тобі подобається. — Місіс Ґодфрі стиснула мою руку міцною долонею. — Джерард чекає на терасі, люба.
Я бачила його здаля. Розлігшись на канапі, Джерард палив сигару з батьком. Розумний, вродливий, сильний — наче зі сторінок маминих модних журналів. Помітивши мене, він швидко підвівся й урочисто затягнувся.
—Енн, — махнув рукою, — я вже спускаюся.
Я розгладила пояс сукні, а у вухах бриніли слова Максін: «Не можна грати роль у житті, а особливо в коханні». Однак усі грають роль, хіба не так? Мати. Тато. Кітті також. Навіть Максін. Чому це я мушу поводитися по-іншому?
Через кілька секунд руки Джерарда лягли на мою талію.
—Ти, — прошепотів мені на вухо він, — найкрасивіша жінка з усіх, кого я бачив.
Мої щоки спалахнули.
—Ти справді так думаєш?
—Я знаю це. Звідки ця сукня? Не можу на тебе намилуватися. — Я вдягла її для тебе, — сказала я. — Хотіла, щоб ти...
—Та невже це Ітан Веґґоне? — Джерард примружено стежив за воротами саду, крізь які увійшли чоловік і жінка на останніх місяцях вагітності. — Вибач, що перериваю, кохана, але це мій давній університетський друг. Ходімо, я вас познайомлю.
Усе пообіддя минуло в суцільних «дозвольте відрекомендувати» і «приємно познайомитися», Джерарда я майже не бачила, він зрідка махав рукою з протилежного боку тераси чи цмокав у щоку, проходячи повз. Заручини — не для заручених.
Коли дзвіночок сповістив про вечерю, я озирнулася в пошуках Кітті, усвідомивши, що досі її не бачила. Дивно, адже вона давним-давно знала про вечірку. Почався бенкет, а її місце за головним столом поруч зі мною і Джерардом лишалося порожнім. Коли музиканти заграли першу пісню, «Ти не йдеш із моїх думок»[1], я захвилювалася.
—Джерарде, — прошепотіла я йому на вухо, коли ми погойдувалися на паркеті. Тепле вечірнє повітря пронизувала, мабуть, тисяча поглядів — усі дивилися на нас. Я намагалася про це не думати. — Кітті не прийшла. Я хвилююся за неї.
— Мабуть, вибилася з графіка, — безжурно відказав він. — Ти знаєш Кітті.
Так, Кітті часто запізнювалася. Але не на п’ять годин, тим більше на заручини найкращої подруги. Ні, щось не так. Я відчувала.
Ми кружляли на паркеті, і я схилила голову на лацкан Джерардового піджака. Заплющила очі та, як завжди, дозволила вести себе, не претендуючи на першість. Натомість вслухалась у слова: «Ти не йдеш із моїх думок, як мотив, що закарбувався в пам’яті...» А Джерард? Він не йде з моїх думок?
—Джерарде, — прошепотіла я, — ти не думав про війну? Зголоситися?
Він відхилився назад і глянув на мене.
—Кохана, не треба хвилюватися, що мене призвуть. Батько про все подбав.
Я нахмурилася.
—Ох, — я ретельно добирала слова, — але хіба тебе не бентежить, що...
— Що саме?
Я загубила думку, краєчком ока помітивши рух біля садової брами. Хтось махав, намагаючись привернути мою увагу. Сліпучі вогні танцмайданчика глушили все за його межами, і я чимдуж примружилася, щоб розгледіти людину. Кітті. Вона стоїть коло входу. Там хіба зачинено? Чому вона не заходить? Подруга притуляла носовичок до очей. Ні, щось не так.
Пісня закінчилася, і на паркет вийшли інші пари. Прихилившись до Джерарда, я прошепотіла:
—Ти не проти цю пропустити?
Він здивовано усміхнувся і кивнув. Тоді я побігла до воріт, за якими, поклавши голову на коліна, на бордюрі сиділа Кітті.
1