— Мені б твою сміливість.
—Тату...
—Ну, гаразд, — відрубав він, загасивши в попільничці сигару, а з нею і паростки емоцій. — Невже ми хочемо прогавити вечерю? Максін приготувала croque monsieur[2].
Однак до бутерброда тато навіть не доторкнувся.
Я розгладила долонями сукню. Чому одяг Кітті наче щойно випрасуваний, а мій так зім’явся? На душі стало млосно. А якщо це рішення — помилка? Я зімкнула долоні на колінах і дивилася вниз, на місце, що майже рік буде моєю домівкою.
Констанс Гільдебренд, старша медсестра, яка керуватиме нашою роботою на острові, сиділа в носі літака. Вона випрямилась і грізно зиркнула на гурт молодих медсестер. Огрядна, сива, волосся так туго зібране й заколоте під білим чепчиком, що аж боляче дивитися. Якщо в ній і було щось лагідне, сестра Гільдебренд тримала його за сімома замками.
—Ми майже прилетіли! — Шум літака, який вона намагалася перекричати, був таки гучніший, тому я читала по губах. — Не дайте красі острова вас обдурити. Це не місце для насолод. Ви працюватимете й пітнітимете дужче, ніж собі думаєте. Безжальна спека. Задушлива вологість. Якщо вас не докінчать москіти, то допоможуть тубільці. Прибережні племена дружні, але не ходіть углиб острова. Неподалік бази досі існують осередки канібалів.
Я глянула на жінок по той бік проходу. Вони налякано витріщались, а сестра Гільдебренд тим часом прокашлялася.
—Я знаю, що ви втомились, але роботи багацько. Ви заселяєтеся, миєтесь і о 14:00 з’являєтеся до медико-санітарної частини. І попереджаю: за вашою появою спостерігатиме тьма-тьмуща чоловіків, які давно не бачили жінок, тільки wahine. — Вона похитала головою, щоб підкреслити сказане. — Не дивіться їм в очі, не потурайте. Змусьте їх поводитись як джентльмени.
Одна з дівчат попереду дістала компактну пудру, припорошила ніс, а тоді намастила на губи свіжий шар червоної помади.
Кітті нахилилася до мене із широкою усмішкою:
—На острові буде дві тисячі чоловіків, — прошепотіла вона. — І сорок п’ять нас.
Я насупилась. Як вона може думати про чоловіків, коли від засторог сестри Гільдебренд холоне на серці?
—Як гадаєш, там справді є канібали?
—Та ну, — упевнено мовила Кітті. — Вона просто хоче нас налякати.
Я кивнула, підбадьорюючи себе, і додала:
—До того ж Нора в листах нічого не згадувала про москітів. Кітті схвально кивнула.
—Мередіт Льюїс — сестра Джиліан, ти маєш її знати — була на іншому острові неподалік. Вона повернулася з першою хвилею мобілізованих і сказала, що всі історії про канібалів — вигадка.
Та замість заспокоїти слова Кітті шрапнеллю пошматували моє серце. Мередіт Льюїс училася в одному класі з Джерардом, а на випускній фотографії вони стояли поруч. Від спогадів закортіло додому. Невпевненість ятрила серце, але літак став підстрибувати й труситися, і думки затихли.
Ми з Кітті трималися за руки, коли літак, із глухим стуком торкнувшись землі, помчав надто близькою до океану смугою. Якоїсь миті я повірила, що зараз нас усіх, ніби торпеди, катапультують у глибінь. Я тихо перехрестилась і помолилася.
— Ну, почалося, — прошепотіла до самої себе я, коли за кілька секунд опинилася в черзі до виходу.
Кітті, яка стояла позаду, поклала руку на моє плече та прошепотіла:
—Дякую, що поїхала зі мною. Обіцяю, ти не пошкодуєш.
Одна за одною ми спускалися трапом на летовище. В обличчя війнув бриз, теплий і вогкий, я вдихнула та майже відчула, як парують легені. Праворуч стояла медсестра, яка пудрила носик у літаку, бо її обличчя вже лисніло на сонці, а по щоці котилася намистинка поту. Захотілося дістати із сумочки пудру, але я зупинила себе. Байдуже, який у мене вигляд. Я заручена.
Озирнувшись, я збагнула, що медсестра Гільдебренд не збрехала (принаймні про чоловіків). Море темно-зелених уніформ кишіло, як бджолиний рій. Зухвальці свистіли, решта обсіла вантажівки, вони позапалювали цигарки й витріщалися.
— Наче ніколи в житті жінок не бачили, — прошепотіла Кітті, стрельнувши очима в солдата з юрби. Той напнув груди та впевнено всміхнувся нам. — Він милий, — сказала вона трохи голосніше, ніж варто було.
Медсестра Гільдебренд повернулася до нас.
—Леді, дозвольте відрекомендувати полковника Донаг’ю, — мовила вона.
Злітною смугою до нас крокував чоловік в однострої, усипаному десятком медалей та орденів. Солдати, яких він минав, умить шикувалися. Юрбою пробігло цитькання, і медсестри захоплено стежили за наближенням полковника. Йому було десь сорок, можливо, трохи більше. Золотиста шкіра, темне волосся зі срібними прожилками, несказанно разючі очі. Його постать у формі була владна й трохи грізна, як на мене.