—За що? — насторожено запитала я.
— За те, що попередили, на що здатна твоя подружка. Я таку нізащо не підпускала б до свого хлопця.
Я похитала головою і пішла далі так швидко, як давали змогу два важкі саквояжі.
—Дуже неввічливо з нашого боку, — озвалася мідноволоса. Та вибачення я не почула. — Геть забула назвати себе. Я Стелла, а її звуть Ліз.
Я крокувала далі, проігнорувавши знайомство.
—А як тебе звуть?
— Енн, — гаркнула я, не озираючись.
* * *
Наша кімната в казармі для медсестер була скромна: два нашвидкуруч збиті ліжка, туалетний столик й одна на двох шафа. Побляклі на гарячому сонці бавовняні штори були надто тонкі, щоб зупинити світло та чоловічі погляди. Увійшовши, я побачила, як Кітті стоїть на ліжку й забиває в стіну цвях.
— Як думаєш, це вдале місце? — схиливши голову набік, запитала вона. — Хочу повісити тут фото мами і тата.
Я гупнула її саквояжем об землю й витерла чоло.
—Гадаю, підійде, — неуважно кинула я. — Бачу, тобі вже краще.
—Так, люба, дякую. Мені дуже шкода, що я залишила тебе в юрбі. Але полковник Донаг’ю наполягав.
Мене стало морозити від згадок про полковника, однак вистачило розуму цього не показувати.
— Я рада, що з тобою все гаразд.
Кітті, наче весняна пташка, пурхала нашою малесенькою кімнаткою на другому поверсі й щебетала, як можна привести її до ладу. Вона туркотіла, що зайве простирадло перетвориться на ідеальну фіранку, і ми обов’язково втиснемо кудись журнальний столик, щоб пити чай. Обов’язково. «І стіни, поглянь на цю милу та спокійну барву». Ага, лікарняний беж вельми заспокоює.
Мені кімната здавалася вогкою і дивною. Два голі матраци в синьо-білу смужку, якісь незрозумілі плями. Охайні стоси потертої постільної білизни. Цієї миті мені страшно забракло Максін. Знаю, це по-дитячому. Вона б швиденько розстелила постіль, зготувала чай, і стало б так спокійно та затишно.
Утім тепер я сама маю дбати про себе.
—Енн, мені не віриться, що сьогодні будуть танці. Танці! І полковник Донаг’ю хоче потанцювати зі мною!
Ну от, знову це прізвище. Чому воно викликає в мене таку реакцію? Я не вірю в чистоту його намірів чи відчуваю дещо інше? У пам’яті промайнуло те, що сказали на летовищі Стелла й Ліз. Вони заздрили Кітті. Жах, невже я теж заздрю?
На відміну від мене Кітті вміла поводитися із чоловіками. Я думала про Джерарда та крутила перстень на розпухлому від спеки пальці.
—Так, це буде весело, — підтакнула я, силкуючись змінити свій голос на радісний.
—Я вдягну жовту сукню, — кинулася до саквояжа Кітті.
Жовтий їй личив, а сукня, яку вона приставила до себе, чекаючи на схвалення, сиділа ідеально. Я бачила Кітті в ній разів зо п’ять. Востаннє корсет стискали чіпкі руки містера Ґелфмена. Кумедно, що вона так горювала за ним, коли ми покидали Сіетл, а на острові наче вмить втратила пам’ять. Я поклялася не втрачати своєї.
Кітті дивилась у дзеркало, притискаючи до себе сукню і розгладжуючи складки, які скоро зникнуть від вологого повітря.
— Не знаю, — мовила вона. — Можливо, ліпше взяти синю. Ту, що ми купили навесні у «Фредерік&Нельсон». Вона наче трохи скромніша.
Я похитала головою.
— Ні. — Мені з голови не йшли Ліз і Стелла. Тож я твердо вирішила довести бодай собі, що не заздрю. Докласти зусиль, щоб бути для Кітті доброю подругою. Зрештою, саме тому я вирушила з нею сюди. — Вдягай жовту. Ти в ній приголомшлива.
Кітті буде найгарнішою дівчиною на танцях. Веселитиметься. А я радітиму за неї.
* * *
Санітарна частина — біла будівля із червоним хрестом над входом — пахнула милом та іпекауканою[3] з ноткою медичного спирту. Ми з Кітті прийшли останніми й примостилися в колі жінок, що спостерігали, як медсестра Гільдебренд демонструвала на руці іншої медсестри мистецтво догляду ран у тропіках.
— Пов’язку слід накладати проти годинникової стрілки, не дуже щільно, але так, щоб спинити кров. Рани мають дихати. Забагато або замало повітря, і тоді інфекція не забариться. — Вона на мить затихла, крізь вікно вдивляючись у далекі пагорби. — Особливо в цьому Богом забутому місці.
До кінця чергування ми скручували бинти в тугі згортки та складали назад до ящиків, доставлених з літака.
Я викладала на стіл грубі сувої бежевого полотна, намагаючись не думати про рани, до яких воно колись прилипатиме. Кітті брала їх з одного боку, я — з протилежного. Уже за годину заболіли пальці.
Працювали ми мовчки, побоюючись медсестри Гільдебренд, але всі мали що сказати. Тому, коли медсестра вийшла, щоб розв’язати якусь проблему в їдальні, залунали жіночі голоси.
3