—Я побачив вашу квітку, — мовив він, театрально вклонившись. Поруч із Кітті чоловіки завжди дивно поводилися. — Мене звати Ленс.
Він простягнув руку, Кітті подала свою і дозволила її награно поцілувати.
Я закотила очі. Ленс був високий і м’язистий, мав непримітне коричневе волосся, гострі риси обличчя і манірну усмішку, тож одразу викликав у мене недовіру.
—Я Кітті, — відповіла явно улещена подруга.
Ленс вищирив зуби.
— Не бажаєте потанцювати?
Кітті кивнула, і він поквапливо повів її на середину майданчика. Я залишилася сама й тупала ногою в такт мелодії. Як на таку діру музики грали пристойно. А коли з кларнета полився вступ до «Нитки перлів»[4], шкіра взялася сиротами. Востаннє я чула музику Ґленна Міллера в саду Ґодфрі. На наших заручинах. Мені раптом стало самотньо. Незатишно. Наче не у своїй тарілці. Я поправила сукню. Витягнула з волосся незручну шпильку й заколола її назад. Де Мері? Я озирнулася, але навколо були лише дивні чоловіки, що витріщалися на мене. Господи, дякую за квітку.
Та попри каблучку на підмізинному пальці й мову квітки до мене підійшов солдат у пом’ятій сорочці. Його подих тхнув алкоголем навіть до того, як він заговорив.
— Потанцюймо?
—Дякую, — увічливо сказала я, — але ні. Я хотіла б відпочити.
—Така красуня не може стояти без кавалера, — запротестував він. — До того ж мені набридли «вахіне». Я хочу потанцювати зі справжньою американкою.
Він силоміць відірвав руку, яку я притискала до себе, і потягнув мене на майданчик.
—Зрозумійте, — почала я, налякана його бравадою. — Будь ласка, я не хочу.
—Дурня, — вишкірився він. Я відчувала гіркий дух пива, добрячої кількості пива. Чоловік притиснувся до мене щокою, і його колюча щетина ковзала по моїй шкірі. — Ти красуня, — сказав він, коли музики заграли нову пісню.
Тільки не повільна, прошу. Гарячі спітнілі руки торкалися сукні, стискаючи мене в задушливих обіймах, але я переконала себе потерпіти, не влаштовувати сцену. Якось протримаюся до кінця пісні.
Проте, на мій жах, пісня закінчилась і до нас підійшов ще один солдат, мабуть, товариш першого. Темп музики пришвидшився, і я опинилася в пастці. Один закручував мене за руку й відпускав в обійми другого. Я літала сюди-туди, наче тенісний м’ячик, розпачливо шукаючи поглядом Кітті. Он вона — в обіймах Ленса. Вдоволена й щаслива. Не влаштовуй сцену. Чиясь рука торкнулася моїх грудей. Чия? Я завмерла, хоча ноги ще рухалися за інерцією. Очі зиркали зліва направо, аж тут на талію лягла незнайома рука й стиснула її міцніше. Світ закрутився, а, може, то я закрутилася. Мене обступили чоловіки. Гарячі, упрілі. Вологе повітря душило. Я відчула, як напружуються голосові зв’язки, але жоден звук з горла не вихопився. А відтак почалася штурханина, щось голосно гупнуло. Хтось упав на землю. Музика припинилась, і мого першого партнера обступив натовп. Він лежав непритомний. З носа юшила кров.
Я протиснулася крізь натовп і вибігла з танцювального майданчика, зігнувши голову та згоряючи від сорому. Почувалася винною, хоч і не скоїла нічого лихого. Я не хотіла, щоб хтось ішов за мною, і мчала стежкою назад до кімнати. Швидше і швидше, а повз казарми я практично летіла. На очі набігли сльози. Вітер шарудів пальмовим листям. Дивний, незнайомий звук. Звук самотності. Я сумувала за горіхом. І за Сіетлом.
Злякавшись шелесту в кущах, я інстинктивно звернула до санчастини. Без Кітті ледве освітлена стежка й острівна ніч здавалися неймовірно небезпечними. Кітті. Я хвилювалася, що залишила її саму. Але все буде добре. Ленс мав вигляд досить порядної людини. Принаймні так я себе запевняла.
Усередині світилось, і я очікувала застати за столом медсестру Гільдебренд. Проте на її місці сидів солдат, той солдат, якого я побачила під час вечері в їдальні.
Він усміхнувся, і я видушила налякану усмішку у відповідь.
— Привіт, — гукнув він через усю кімнату. — Не лякайтесь. Я просто шукаю бинт. Гадав, він тут знайдеться, але схоже, що ви ховаєте стратегічні запаси в підземний бункер.
Я примружилася і, помітивши кров на його руці, підбігла до ящика з бинтами, які скручувала вдень.
—Ось, — витягла моток, — я вам допоможу. — Я звеліла собі не соромитися. Я — медсестра. Він — пацієнт. Нічого такого, що ми говоримо. Нічого такого, що ми наодинці такої пізньої пори. — Що трапилося? — запитала я, промокаючи рану змоченою в медичному спирті марлею.