Вестрі відпив великий ковток і, полегшено видихнувши, повернув мені флягу.
—Я майже зремонтував двері, але вони не влізли в раму. Либонь, деформувалася через негоду. Довелося зрізати два сантиметри. Бачиш? А ще я надибав на складі старі завіси. — Він гордо, неначе скарб, продемонстрував їх. — Нашому бунгало потрібні добротні надійні двері.
Я усміхнулася. «Наше бунгало» — звучить чудово.
Діставши з торбинки буру[5] та ганчірки, я сказала:
— Витру тут усе до блиску.
— Радий, що ти прийшла на толоку, — сказав Вестрі й повернувся до пилки.
О третій підлога була чиста, як сльоза, а двері надійно висіли на своєму місці.
—Ледь не забув... — Хлопець видобув з наплічника потерту мосяжну ручку. Я спостерігала, як дбайливо Вестрі закручував шурупи. — Секунда — і готово! Наш ключ, — сказав він, випроставши руку з блискучою сталевою штучкою. — Залишилося тільки знайти надійну схованку.
— Проте будь-хто може влізти крізь вікна, — заперечила я, показуючи на отвори в стіні.
—Так. Але скоро ми їх засклимо. Кожен дім потребує добротного замка. Куди сховати ключ — ось питання.
Ми вийшли з хатинки й роззирнулися навсібіч.
— Може, тут? — я запропонувала місце біля порога. — Закопаємо його в пісок.
Вестрі похитав головою.
—Там шукатимуть передовсім. Як і під килимком, бо туди кожен пройдисвіт загляне.
Ми стояли мовчки, аж тут йому сяйнула ідея.
—Стривай-но. — Вестрі майнув у хатинку й повернувся зі своєю книжкою. — Використаймо це.
—Книжку?
—Ага. — Він витягнув пришиту до корінця закладку. Вестрі мав інші плани на неї. Хлопець міцно прив’язав ключ до стрічки й захряснув книжку. А тоді заховав томик під сходинкою. — Ось наша схованка.
Шум хвиль гучнішав.
—Починається приплив, хочеш подивимося разом? — запропонував Вестрі.
Я вагалася.
— Мені, мабуть, час іти. — На відміну від Кітті, я не залишила записки й боялася, що подруга хвилюватиметься.
— Ну ж бо. Залишся на кілька хвилин.
—Гаразд, — здалась я. — Лише на кілька.
—Он наше сідало. — Він показав на корч, викинутий припливом посеред пляжу. Хлопець узяв пляшку вина, яку вчора знайшов у бунгало, і дістав з наплічника залізну чашку. Ми сіли на пісок, умостивши голови на обточеному сплесками хвиль корчі. — Пропоную тост, — сказав Вестрі, наповнивши чашку старовинним вином. — За володарку бунгало!
Він простягнув мені чашку, я обережно сьорбнула й мимоволі скривилася.
— Закисле сторічне вино!
Ми сиділи, зачаровано розглядаючи буруни. Удалині співало птаство.
— Я нічого про тебе не знаю. — Я повернулася до Вестрі. Трохи несподівано.
—І я нічого про тебе не знаю, — парирував він.
—Ти перший.
Вестрі кивнув, підсунувся вище й почав:
—Я народився в Огайо, але надовго там не затримався. Мати померла внаслідок скарлатини, і ми з батьком переїхали на захід, у Сан-Франциско. Він працював інженером на залізниці. Його часто перекидали з місця на місце, тому я щомісяця змінював школу.
—Важко назвати це повноцінною освітою, — сказала я.
Вестрі знизав плечима.
— Я здобув кращу освіту, ніж більшість однолітків. Побачив країну. Зрозумів, як працює залізниця.
—А тепер що? Ти казав, що хотів би повернутися на острів, коли закінчиться війна. У тебе напевно є інші бажання, інші справи.
Очі Вестрі зблиснули, повні життя і можливостей.
—Правду кажучи, не знаю. Може, я вступлю до університету й стану інженером, як тато. Або поїду до Франції й навчуся малювати, як імпресіоністи. Або залишуся тут. — Він кивнув на бунгало.
— Ні, так не можна. Адже ти будеш геть самотнім!
— Чому самотнім? — заперечив Вестрі. — Я матиму все, чого душа забажає. Дах над головою. Ліжко. Найпрекрасніший у світі краєвид. Хіба не рай?
Я згадала його слова про дім, родину й життя просто на цьому клаптику пляжу.
—А як же близькі люди? — сором’язливо запитала я. — А як же... кохання?
Вестрі усміхнувся.
—Легко тобі говорити. Ти це все маєш.
Я втупилася просто себе, заривши передок черевика в пісок. Такий гарячий, що тепло проникало аж під шкіру.
—Ну, — вів далі Вестрі, — я сподіваюся зустріти її. Десь у цьому великому світі.
—А якщо не зустрінеш?
—Зустріну, — упевнено всміхнувся Вестрі, і я опустила очі. — А тепер розкажи про себе.
З торбинки стирчала нитка. Я торочила її, аж доки тиша стала незручною.
—Та нема що розказувати.
— Не вигадуй, — заохочував мене Вестрі. — Історія є в кожного.
Я похитала головою.
—Народилась у Сіетлі. Увесь час жила там. Здобула диплом медсестри, приїхала сюди.