Я тихо підійшла до її столу.
—Медсестро Гільдебренд, вибачте, якщо заважаю, — обережно почала я. — Я вже закінчила. Нині Святвечір...
—Так, я в курсі, — урвала вона.
Я покірно кивнула.
—Я просто хотіла, ем...
—Медсестро Келловей, кажіть швидше. Хіба не бачите, що я заклопотана?
—Так, даруйте. Я просто хотіла запитати, чи ви знаєте про вечірню службу сьогодні. Подумала, може, ви хотіли б піти на неї, от і все.
Вона нарешті відвела погляд від паперів і подивилася на мене довго, пильно, зацікавлено й трохи спантеличено. А тоді поспішно сказала:
— Біжіть уже, медсестро Келловей. Ваша зміна закінчилася.
Я кивнула й рушила до дверей, намагаючись не виказати розчарування. Хіба не байдуже?
* * *
Кітті обіцяла піти зі мною на службу, але в кімнаті я її не застала. Записки теж не було, тож, почекавши п’ятнадцять хвилин, я здалась і відчинила шафу, щоб вибрати вбрання. І враз помітила, що в гардеробі Кітті бракує жовтої сукні. Тієї, що так тісно облягає її фігуру. Куди вона її вдягла? Я витягнула скромну блакитну сукню і розпечатала лист від Максін.
Дорога Антуанетт!
Як у тебе справи? Боже, я так скучила! Без тебе будинок не схожий на себе. Тут самотньо. Тут бракує життя.
Відколи ти поїхала, стільки всього змінилося, що я навіть не знаю, звідки почати. Але ми завжди були відверті одна з одною, тому я почну з правди. Хай Господь дасть сили нам обом, адже те, що я розповім далі, буде важко прийняти.
Дорога моя, я мушу зізнатися, що вже дуже давно кохаю твого батька. Я щосили боролася із цією любов’ю, опиралася всією душею. Однак перебороти кохання — аж ніяк не можливо. Тепер я це знаю.
Я не хотіла, щоб ця любов розлучила твоїх батьків, і багато років приховувала свої почуття, закоркувавши їх міцно й так глибоко, що й сама повірила: минулося. Та коли виявилося, що твій батько теж кохає мене, корок, який я ревно берегла, вирвався в повітря. І все змінилося.
Не знаю, чи ти коли-небудь промовиш до мене хоч слово, чи подивишся на мене, як раніше, але я молюся, щоб у твоєму серці знайшлися сили мене пробачити. Ми з твоїм батьком просимо тільки одного — твого благословення.
Після війни ми переїдемо до Франції та одружимося. Знаю, це все дивно й несподівано. Антуанетт, люба, потрібен час, щоб звикнути. І весь той час я молитиму Господа, щоб ми знову стали сім’єю.
З любов’ю
Максін
Аркуші висипалися з рук і впали на ліжко. Я не зводила з них очей, вивчаючи почерк Максін. Чому її «у» мають такі дивні хвостики? Чому вона звертається до мене на «ти»? А папір з рельєфним візерунком — це був материн. За кого вона себе має? За господиню дому?
Максін і тато. Це не вкладалося в голові. Вони кохали одне одного все моє життя? А моя мати знала? Не дивно, що вона так суворо поводилася з Максін. Жити під одним дахом з батьковою коханкою. Бідна мама! Як я цього не помічала? Як могла бути такою наївною?
Я згребла рукою аркуші, зім’яла їх у міцну грудку й викинула до смітника. Не збираюся читати їх іще раз. Не хочу бачити їх ніколи. Я вийшла в коридор і грюкнула дверима так, що аж сама злякалася.
Якщо Кітті нема, я піду на службу сама. Нізащо не залишуся в кімнаті уявляти, як тато й Максін удома вдвох смажать каштани на Святвечір. Я похитала головою і спустилася сходами. Та готуючись штовхнути двері й вибігти на свіже повітря, я раптом почула дещо незвичайне. Хтось нагорі надибав радіо й навіть більше — упіймав сигнал, що ніс через величезний блакитний океан солодкі й чисті звуки «Святої ночі» Бінга Кросбі[7]. Коліна підломились, і я завмерла, дослухаючись до радіохвилі. Пісня, наче теплий бриз, заспокоювала й воскрешала в пам’яті Різдво в Сіетлі. Діти, що співають різдвяних пісень. Величезна ялинка у вестибюлі. Тато потягує сигару біля каміна. Мама метушиться, загортаючи подарунки. Солодощі Максін, які тепер стали б мені посеред горла. І Джерард. Яке Різдво без Джерарда?