Мері негайно повернула тюнер — запала тиша. А за кілька секунд радіо впіймало кришталево чистий сигнал десь із-за океану. З динаміка полилася повільна й чудова пісня.
— Як дивно, — мовила Мері. — Ми впіймали французьку станцію.
Чужоземні слова, незнайома мелодія, але пісня зачарувала мене та всю юрбу. Стелла нахилилася до Вілла. Лу взяв Мері за руку й запросив до танцю. Інші медсестри теж стали в пару з незнайомими солдатами, навіть Ліз. Кітті не заперечувала, коли до неї підсів хлопець. Вона з насолодою гризла печену кукурудзу й навіть сміялася. Мелодія пробудила в серці бажання, яке я намагалася витоптати, — бажання побачити Вестрі. Я повернулась обличчям до океану й дивилася на клапоть пляжу, що вів до бунгало. Западали сутінки. Не варто. Його однаково там не буде. А музика не зупинялась, і мене все дужче тягнуло до бунгало, аж доки я не змогла більше опиратися. Підвелась і тихо покрокувала по піску. Вислизну на пів години. Ніхто не помітить. Ніхто не шукатиме.
Я поквапилася, кілька разів озирнувшись, чи ніхто не йде за мною. А відтак пірнула в гущавину й опинилася поблизу хатинки. Ось воно. Наше бунгало. На душі одразу стало спокійно. Я опустилася навколішки й заглянула під сходинку, але зненацька рипнули двері. Підвівши погляд, я побачила в присмерковому світлі Вестрі.
Тіні підкреслювали його підборіддя, а мокре волосся і розстебнута сорочка підказували, що Вестрі недавно плавав. Він усміхнувся.
— Я сподівався, що ти прийдеш. Бачила, який місяць?
Я кивнула й повернулася туди, де над самісіньким небокраєм, майже цілуючи берег, зависнув помаранчевий місяць.
—Уперше таке бачу, — сказала я і ступила крок назустріч.
—Заходь, — Вестрі простягнув руку. — Маю для тебе сюрприз.
Він зачинив двері, а я сіла на ліжко. Повітря напружилося, наелектризувалося. Вестрі також відчував це.
—Дивися, — сказав він і підняв радіоприймач, — я впіймав сигнал. — Вестрі додав гучності, і вона повернулася — та сама чарівна чужоземна мелодія. — Слухай, це французькою.
Я заплющила очі й хиталася в такт музиці.
— Ти знаєш цю пісню? — запитав Вестрі.
Прислухавшись на кілька секунд, я похитала головою.
—Ні, здається, не знаю.
— Вона називається «Життя в рожевому кольорі»[10].
—Звідки ти знаєш? — здивувалася я.
—Я чув її, перед тим як поїхати на війну, — пояснив він. — Мій друг працює на студії звукозапису. Цю пісню ще ніхто не знає, принаймні в Америці. Зараз її крутять на радіо, перед тим як випустити платівку. І це буде справжній хіт. Запам’ятай мої слова.
Вестрі сів поруч, випадково черкнувши своєю рукою мою, і я відчула тепло його тіла.
—А про що вона? — Я відчувала, як він дивиться на мене, але не зводила погляду з радіо.
—«Тану у твоїх руках, немов на небесах, і це la vie еп rose. Дотик губ, як дотик крил, між неземних світил бачу la vie еп rose. Ти шепочеш про любов, і від таких розмов у серці квітнуть ружі. І найсолодші прості ці слова». Ось про що.
—Як гарно, — сказала я, не знаходячи сили глянути на Вестрі. Руки тремтіли, і я заховала їх під коліна.
Вестрі підвівся.
— Потанцюєш зі мною?
Я кивнула й поклала свою долоню в його.
Він міцно пригорнув мене, і наші тіла гойдалися під музику. Руки Вестрі тримали мене за талію. Бездоганно. Я притиснулася щокою до його грудей.
— Вестрі, — прошепотіла я.
—Ти хотіла сказати Ґрейсоне?
—Любий Ґрейсоне, — усміхнулась я.
—Так, Кліо?
— Про це я і хотіла запитати. Я Кліо, ти Грейсон. Але ми лише прикидаємося? Чи це по-справжньому? Чому, коли ми обоє тут, усе так легко й чудово? А коли...
—Коли ми там, — перебив мене Вестрі, махнувши на вікно, — усе інакше?
—Так.
— Бо так і є, — мовив він. — Тут наш рай. А там... Там усе складно.
—У цьому й річ. Сьогодні я не наважувалася прийти сюди. Боялася, що ти віддаляєшся. Чому ти не розповів мені про... Про той інцидент з полковником Донаг’ю?
Вестрі приклав палець до моїх губ.
—Ти повіриш, якщо я скажу, що захищав тебе?
Його слова спантеличили мене.
—Захищав? Від чого?
—Енн, там надворі божевільний світ. Війна. Брехня. Зрада. Горе. Усе це відбувається навколо нас. — Він ніжно торкнувся руками мого обличчя. — Коли тобі здається, що я віддаляюся, приходь сюди. Приходь у бунгало, і ти відчуєш, як я тебе кохаю.
«Кохаю». Вестрі кохає мене. Усе решта не має значення. Я припала до нього ще ближче й відчула щось незнане, щось схоже на голод. Жадання, яке ніколи не з’являлося з Джерардом. Пристрасть. То Кітті про це говорила?