Розділ 12
В станційних пабах, з невідомих причин, є щось таке похмуре, щось по-особливому неохайне. А ще особлива блідість пирогів зі свининою.
Гіршими за пироги зі свининою були лише сендвічі.
В Англії вкоренилась думка, що робити сендвічі цікавими, привабливими чи хоч якимось чином смачними − це щось гріховне, чим займаються лише іноземці.
«Зроби їх сухими»,− інструкція, яка закопана десь глибоко у національній свідомості, −«зроби їх гумовими. Якщо ви хочете зберегти бутерброди свіжими, то просто промийте їх раз в тиждень.»
Споживаючи під час ланчу сендвічі, в пабі, в суботу британці шукають як спокутувати національні гріхи. Вони не всі знають, які ж саме ці гріхи, та навіть і не горять бажанням взнати. Гріхи це не те, про що кожен воліє дізнатись. Але якими б їхні гріхи не були, вони більш ніж достатньо спокуті спожитими сендвічами.
Якщо є щось ще гірше за сендвічі, то це сосиски, які стоять відразу за ними. Безрадісні трубки, повні хрящів, які плавають у морі з чогось гарячого і сумного, притиснуті шпилькою у вигляді кухарського капелюха, який являє собою пам'ятку, про якогось шеф-кухаря, який ненавидів весь світ, і помер, забутий усіма, серед своїх котів на задвірках Стіпні.
Сосиски існували спеціально для тих, хто точно знав свої гріхи і хотів спокутувати щось конкретне.
— Десь має бути краще місце, — сказав Артур.
— Часу майже не залишилося, — сказала Фенні, поглянувши на годинник. — Мій потяг відправляється за пів години.
Вони сіли за маленький хиткий столик. На ньому залишилися кілька брудних кухлів і вологих підставок із надрукованими жартами. Артур взяв Фенні томатного соку, а собі пінту жовтої води з бульбашками. І пару сосисок. Він не знав навіщо. Він купив їх, щоб було чим займатись поки газ вийде з рідини.
Бармен вмочив здачу в озерце пива на барній стійці, за що Артур був особливо вдячний.
— Добре, — сказала Фенні, поглянувши на свій годинник, — розказуй, що ти там мусив розповісти.
Це прозвучало, наскільки можливо − надзвичайно скептично, і Артурове серце впало. Навряд чи найкращим рішенням буде спробувати пояснити їй, такій раптово холодній і закритій, що одного разу, під час чогось, схожого на позатілесний сон, він отримав здатність до телепатії і відчув її душевний розлад, який був пов'язаний з тим фактом, незважаючи на всю його суперечливість, що Землю було знищено, щоб побудувати нову гіперкосмічну магістраль, і про який знав на Землі лише він сам, фактично спостерігаючи цю подію із вогонського корабля, і крім того його тіло і розум нестерпно боліли за неї, і йому слід лягти спати з нею, на скільки в людських силах можливо, швидко.
— Фенні, — почав було він.
— А чи не бажаєте придбати кілька квитків нашої лотереї? Чи хоча б одненького.
Він різко поглянув вверх.
— Щоб зібрати гроші для Анджі, яка виходить на пенсію.
— Що?
— А також потребує апарат для діалізу.
До нього нахилилась доволі худенька жінка середнього віку, в манірному в'язаному вбранні і з манірною невеликою завивкою, з манірною невеликою посмішкою, яку напевне не раз облизували невеликі манірні песики.
Вона тримала маленьку книжечку з гардеробними квитками.
— Лише десять пенсів за один, — сказала вона, — тому ви можете придбати навіть два. Не залазячи до заначки!
Вона коротко і дзвінко засміялась, а потім незвично довго зітхнула. Слова «Не залазячи до заначки» очевидно дали їй більше задоволення ніж будь-що, з тих часів, як кілька солдатів було розквартировано до неї під час війни.
— Ее, так, звісно, — сказав Артур, похапцем риючись у кишені. Результатом цих дій стали кілька монет.
З повільністю, яка може довести до сказу будь-кого, і манірною театральністю, якщо таке визначення існувало, жінка відірвала два квитки і подала їх Артуру.
— Я сподіваюсь, що ви переможете, — сказала вона з посмішкою, яка раптом склалася наче складне орігамі, — призи такі чудові.
— Так, дякую, — сказав Артур, доволі грубо ховаючи квитки до кишені і поглядаючи на годинник.
Він повернувся до Фенні.
Це саме зробила і жінка з лотерейними білетами.
— А як що до вас, молода леді? — сказала вона. — Це на апарат діалізу для Анджі. Розумієте, вона виходить на пенсію. Так?
Вона розтягнула свою маленьку посмішку ще далі по лицю. Їй варто було б зупинись, такими зусиллями в неї скоро трісне шкіра.
— Ее, ось, тримайте, — сказав Артур, і тицьнув п'ятдесятицентову монету жінці, з надією, що це її віджене.
— О, та ми тут при грошах, чи не так? — з посмішкою сказала жінка. — Чи ви не з Лондона бува?