— Та ні, все нормально, справді, — сказав він помахавши рукою. А жінка тим часом, почала із жахливою неквапливістю відривати п'ять квитків, один за одним.
— Тільки ви повинні забрати свої квитки, — наполягла вона, — інакше ви не зможете отримати призи. А це дуже гарні призи, розумієте? Вони вам дуже пасуватимуть.
Артур вхопив білети і подякував настільки різко, наскільки міг.
Жінка знову повернулася до Фенні.
— А як щодо…
— Ні! — Артур ледве не кричав. — Це для неї, — пояснив він, розмахуючи п'ятьма новими квитками.
— О, зрозуміло! Як мило!
Вона огидно посміхнулась їм обом.
— Ну що ж, я сподіваюсь, що ви…
— Звісно, — відрізав Артур, — дякую.
Жінка нарешті відправилась до наступного столика. Артур розпачливо повернувся до Фенні, і з полегшенням побачив, що вона заливалась безшумним сміхом.
Він зітхнув і посміхнувся.
— Так на чому ми зупинились?
— Ти саме називав мене Фенні, а я хотіла попросити тебе так не робити.
— Що ти маєш на увазі?
Вона помішала маленькою дерев'яною паличкою в томатному соці?
— Ось чому я запитувала тебе, чи ти друг мого брата. Чи напівбрата, якщо по справжньому. Він єдиний, хто називає мене Фенні, і я не в захваті від цього.
— То яке…?
— Фенчьорч.
— Як?
— Фенчьорч.
— Фенчьорч.
Вона грізно глянула на нього.
— Так, — сказала вона, — і якщо ти продовжиш задавати те саме дурнувате питання, яке задають всі інші поки не доведуть мене до крику, то я дуже розлючусь, розчаруюсь в тобі і плюс до всього, закричу. Тому пильнуй.
Вона посміхнулась, трохи труснула головою вперед, так, що закрила лице волоссям і визирала з-за нього на Артура.
— О, — сказав він, — це трохи несправедливо, чи не так?
— Так.
— Чудово.
— Ну добре, — сказала вона, — можеш запитати якщо хочеш. І може тоді ми нарешті покінчимо з цим. Це все одно краще, ніж називати мене Фенні.»
— Ймовірно… — сказав Артур.
— Залишилось лише два квиточки, тому я вирішила, якщо ви були такі щедрі минулого разу…
— Що? — перервав Артур.
Жінка із завивкою і посмішкою, і вже тепер майже порожньою книгою гардеробних квитків, наразі розмахувала двома останніми квитками перед його носом.
— Я подумала, що дам вам можливість перемогти, тому що призи справді такі чудові.
Вона зробила вираз обличчя ніби розповіла щось конфіденційне.
— Дуже смачні. Я точно знаю. що вони вам сподобаються. А ще ми також хочемо зібрати…
— На апарат діалізу для Аджі, — закінчив Артур. — Ось.
Він простягнув їй ще дві десятипенсові монети і забрав квитки.
Здавалося жінку осяйнула думка. Осявала вона їй дуже повільно. Можна було навіть побачити як вона надходить, наче хвиля на піщаний пляж.
— Ой лишенько, — сказала вона, — я вам не завадила?
Вона стурбовано поглянула на них обох.
— Та ні, все в порядку, — запевнив Артур. — Все, що могло б бути в порядку, — наполягав він, — уже в порядку.
— Дякую, — додав він.
— А хіба ви, — сказала вона, із тривожним екстазом занепокоєння, — не ці… не закохані?
— Важко сказати, — промовив Артур. — У нас ще не випадало можливості поговорити.
Він поглянув на Фенчьорч. Вона посміхалась.
Жінка з розумінням кивнула.
— Я покажу вам призи за хвильку, сказала вона, і кудись зникла.
Артур, зітхаючи, повернувся до дівчини, про яку йому було важко сказати, чи він закоханий в неї чи ні.
— Ти збирався мене про щось запитати, — сказала вона.
— Так, — сказав Артур.
— Ми можемо зробити це разом, якщо ти хочеш, — сказала Фенчьорч. — Чи мене знайшли…
— … у саквояжі…, — продовжив Артур.
— … та у камері схову…, — промовили вони разом.
— …на станції Фенчьорч, — закінчили вони.
— І відповідь, — сказала Фенчьорч, — ні.
— Чудово, — сказав Артур.
— Мене зачали там.
— Що?
— Мене за…
— У камері схову? — засміявся Артур.
— Ні, звичайно ні. Не будь дурнем. Що моїм батькам робити в камері схову? — запитала вона, наче захоплена зненацька.
— Ну, я не знаю, — нерозбірливо промовив Артур, — чи швидше…
— Це відбулось у черзі за квитком.
— Черзі…
— Так черзі за квитком. Так вони це назвали. Батьки не дуже хотіли розповідати. Лише сказали, що я собі навіть не можу уявити на скільки нудно стояти в черзі за квитком на станції Фенчьорч.