Це збентежувало.
Табличка над вхідними дверима вказувала «Виходь», і от, нервуючи, вони так і зробили.
Всередині, звичайно, було як назовні. Груба цегляна кладка, гарні графіті, стічний жолоб у хорошому стані, вимощена стежка, пару маленьких дерев і кілька прохідних кімнат.
Внутрішні стіни були розтягнуті, незвичайно загнуті і на кінці відкриті так, наче це оптична ілюзія, яка змусила Мауріца Ешера насупити брови і запитати себе: «Як це так вийшло, намотати Тихий океан сам на себе.»
— Привіт, — сказав Джон Вотсон, він же Вонко Адекватний.
Це добре, подумали вони, з «Привіт» ще можна справитись.
— Привіт, — відповіли вони, з несподіваною посмішкою.
Тривалий час, здавалося, він був неохочим говорити про дельфінів. Чоловік виглядав відстороненим і постійно казав «Я забув…» як тільки згадували про них. Натомість він з гордістю влаштував екскурсію своїм ексцентричним будинком.
— Я отримую від цього задоволення, — сказав він, — у дивний спосіб, і нікому не завдаю шкоди, — і продовжив, — принаймні, яку б не зміг виправити компетентний окуліст.
Він їм сподобався. Це була відкрита людина, яка заохочувала до розмови і могла покепкувати з себе перед тим, як це зробить хтось.
— Ваша дружина, — сказав Артур, поглянувши навколо, — згадувала якісь зубочистки. Він сказав це із занепокоєним виглядом, наче боявся, що вона може раптом вискочити з-за дверей і знову згадати про них.
Вонко Адекватний засміявся. Його легкий м’який сміх звучав, як один із тих, якими він сміявся раніше, і які його повністю задовольняли.
— Ай, справді, — сказав він, — це було того дня, коли я нарешті зрозумів, що світ геть зовсім з’їхав з глузду, і тому побудував Божевільню, щоб покласти його туди. Бідненький, я сподівався йому стане краще.
Це була точка, в якій Артур знову занервував.
— Тут, — продовжив Вонко Адекватний, — ми за межами Божевільні. Він знову вказав на грубу кладку, шви у фундаменті і стічний жолоб. — Пройдіть через ті двері, — він тицьнув пальцем у двері, через які вони спершу ввійшли, — і ви опинитесь у Божевільні. Я намагався прикрасити його, щоб мешканцям було комфортніше, але один багато не зробить. Я ніколи не заходжу туди сам. Якщо мене коли не будь спокушає думка увійти, що останніми днями буває неймовірно рідко, то варто лише поглянути на знак над дверима і я відступаю
— Отой? — запила Фенчьорч, вказуючи, доволі спантеличено, на синю табличку з якимось інструкціями.
— Так. Там слова, які нарешті перетворили мене у відлюдника. Це було доволі несподівано. Я їх побачив, і одразу зрозумів, що потрібно робити.
На знаку було написано:
Тримайте паличку за середину. Змочіть гострий кінець в роті. Вставте у міжзубний проміжок, тупим кінцем до застряглого предмета. Застосуйте легкі рухи вверх-вниз.
— Мені здається, — сказав Вонко Адекватний, — що будь-яка цивілізація, яка настільки втратила голову, що додає детальний набір інструкцій до зубочисток, більше не цивілізація, в якій я міг би жити і залишитися при здоровому глузді.
Джон задивився на океан, наче підбурюючи його, щоб той кричав і лаявся на нього, але він спокійно лежав і грався з побережниками.
— Про всяк випадок, мушу сказати, що розумію, як це може збоку виглядати, але я повністю при здоровому глузді. Ось чому я називаю себе Вонко Адекватний — просто, щоб запевнити людей, що так воно і є. Вонко називала мене мама, коли я був малим, незграбним і змітав все на своєму шляху, а адекватний, це те, як почуваюсь, — додав він, з однією з тих посмішок, які змушують тебе відчути: «О, так. Тоді все чудово.», — і ким маю намір залишитись. Може підемо на пляж і там ви розповісте, про що хотіли поговорити.
Вони пішли на пляж, до того ж місця, де він почав розповідати про золотобородих янголів із зеленими крилами і сандалями від Dr.Scholl.
— Щодо дельфінів… — з надією сказала Фенчьорч.
— Я можу показати вам сандалі, — сказав Вонко Адекватний.
— Мені цікаво, чи ви знаєте…
— Ви хотіли б, щоб я показав вам, — не вгавав Вонко, — сандалі? У мене є. Я зараз дістану. Вони виготовлені компанією Dr.Scholl. Янголи кажуть, що це якраз те, що треба для місцевості на якій вони працюють. Вони кажуть, що скоро запустять станцію біля повідомлення. Коли я кажу, що не розумію, що це значить, вони кажуть ні, ти не розумієш, і сміються. Ну що ж, хай там як, я дістану їх.