Колись, як ішов Семен Михайлович Будьонний з своєю кіннотою бити панів-шляхтичів, то наказав біля цієї липи обладнати командний пункт. Копали бійці бліндаж і викопали щось дуже ретельно загорнуте у волову шкуру. Розмотали знахідку й ахнули. Там лежали старанно змащені несолоним салом гостроверхий шолом, кольчуга і дволезий меч. Подали бійці той меч Будьонному. Командарм придивився до нього, читає:
«Без потреби не виймай, а без слави не ховай».
«Дуже вчасна знахідка, — мовив Будьонний. — Будьмо ж вірними заповіді наших предків».
І кинулись будьоннівці на панів-шляхтичів.
А як поверталися з далекого походу, то знову закопали цього меча під старою липою. Знали прикордонники про цей меч. Але пам’ятали заповідь:
«Без потреби не виймай!»
Ходила між людьми ще одна легенда про стару липу. Тільки жартівлива.
Казали, що в дуплі жила злюча підсліпувата сова і ко-мар-кровопивець. Як комар, бувало, голодує, то наспівує таку пісеньку:
А вже коли комарові пощастить насмоктатися крові, тоді він глузує з сови:
Не стерпіла сова такої образи та прискіпалась до комара.
— Скажи мені,— єхидно питає,— чого ти завжди літаєш вночі, а вдень і носа свого не показуєш на сонце?
— Бо я, совочко, дуже тлустий. Боюсь, щоб не розтопитись на спекоті.
— Пхі-хі,— насміхається сова.
— Ось ти, совонько, скажи: чого це ти тільки вночі літаєш, а вдень і дзьоба не вистромиш з дупла?
— Бо я дуже гарна, — згорда відповіла сова, — боюсь, щоб ворони не зурочили…
Всяке лізе в голову прикордонникам, коли вони отак нерухомо, без куріння і майже без розмов чатують в «секретах». Ось і нині. Яка довкола місячна, срібна ніч! Звідусіль линуть пахощі. Як хочеться спати! Грива схилив голову на руки. І йому здається, що це не кулак, а м’якенька-м’якенька подушечка. Тільки холодний дотик собачого носа повертає Гордія до дійсності.
А в дуплі липи щось заблимало. Миг-миг-миг…
Грива торкає ліктем Заграйка. Обоє прикипають очима до дупла.
Знову — миг-миг…
Немає сумніву — якийсь шпигун сигналізує на той бік Збруча!
Відстань — п’ятдесят, щонайбільше сімдесят метрів.
— Схопимо?! — гаряче шепоче Грива на вухо Заграйкові.
— Давай!
Жар сховав язик. Нашорошив вуха. Збив лапою травинку з морди. Мигтіння припинилось. Можливо, з-за кордону передаватимуть відповідь? Немає. Що ж діяти? Затаїли подих прикордонники. І несподівано ніч розпанахав одчайдушний крик. Жар схопився. Від дупла щось наче стрибнуло й мчить на «секрет». Роздумувати ніколи.
— Фас! — Заграйко пустив Жара.
Прикордонники метнулись за собакою. Злапали. Ось він — шпигун-сигнальник. Вилупаста сова, що насіла на зайця.
— Нічого, Заграйко, — розважливо, мовив Грива, — цієї ночі ми спіймали сову, а скоро, чує моє серце, доведеться мати діло з справжніми хижаками.
Лисиця тікає з Польщі
Довгохвоста вертка лисиця вибігла з польського ліска й щодуху помчала до Збруча.
Хто налякав лисицю? Чого вона тікає з лісу?
Гриву розбирає цікавість. Провівши лисицю до очеретів, він поволі озирає протилежний берег: стражницю, нужденні селянські двори, пекарню, біля якої метушаться жовніри.
Он з двору вийшла дівчина, несе до Збруча в’язанку льону.
І Грива прикипає до бінокля.
Дівчина гарна, ніби намальована. Тільки чогось дуже сумна. Ось вона зупинилась біля річки, кинула в’язанку на воду, розігнулась, подивилася на східний берег. Дозорного Гриву, старанно замаскованого в ярку, вона, розуміється, не може помітити. Але чогось усміхнулась…
Дівчина оглянулась кругом, підтикала запаску, підібрала поділ сорочки, щоб не замочити, ввійшла у воду і стала каменем забивати кілочки.
Грива переводить бінокль на лісок.
— Ага, ось чого втекла звідтіля лисиця — жовніри приїхали по дрова.
З ліска долинав тремтливий дзенькіт сокири і шерхіт пилки.
А що діється біля стражниці?
Нічого особливого. Вартовий походжає біля грибка. Гвинтівка на його плечі висить цівкою вниз. Він понуро дивиться собі під ноги і, здається, не звертає ніякої уваги на східний берег. Тільки поява капрала стрепенула вартового.
Капрал наблизився до вартового, показав на гвинтівку і ляснув його по лиці. Жовнір миттю повернув гвинтівку цівкою вгору.
Спочатку жовніри жваво рубали дрова в ліску. Як притомились, посідали на хмизі відпочити. Сміялися, курили. Хтось навіть затягнув голосно:
Затим — Гордій вухам своїм не повірив — жовніри стиха заспівали таку знайому, рідну пісню:
Та пісня в ліску незабаром стихла. Бо той жовнір, який заспівував, витяг з купи торішнього хмизу газету, і всі схилились над нею. Що то за газета? Чого жовніри ховають її?
Гордій аж засовався од цікавості.
А жовніри хутко засунули газету знову під хмиз. Бо до них простував капрал.
Але він не дійшов до ліска. Запримітив дівчину, що мочила льон. Оглянувся довкола. Межею, поміж соняшниками та кукурудзою, наблизився до Збруча. Ще раз оглянувся. І гнівно запитав:
— Дозвіл маєш?
— Таже я тутешня. Ось моя оселя, город…
— Ідзь до мене! — кивнув пальцем.
Дівчина, опустивши поділ сорочки, вийшла на берег. Капрал схопив її за руку.
— Пус-т-ї-і-іть! По-можі-ть! — не своїм голосом крикнула дівчина.
Тоді капрал став затуляти їй рота. Дівчина, мабуть, вкусила його за руку, бо він заревів, як бугай. Розлючений, він підняв дівчину на руки, гойднув її, наче немовля, і кинув у річку.
— Пся крев, бидло! — вилаявся капрал і рушив до кукурудзи, щоб зникнути в її заростях.
Не встиг. Почувши зойк, від ліска метнулись жовніри.
Троє — з гвинтівками. Четвертий — з сокирою. Не знявши ні чобіт, ані обмундирування, вони кинулись у воду. Допомагають дівчині звестися, а вона не встає. З її рота виливається червоний струмочок. Капрал кинув дівчину на гострий кілок, до якого вона припинала горстки льону. Кілок пробив їй спину. Дівчина вже не могла й слова вимовити. Тільки млявим помахом руки показала на капрала, що побілілий і розгублений стояв на межі.
— Ка-а-тюго… ти?! — метнувся на нього жовнір з сокирою в руці.
Гостро блиснуло широке лезо…
— То є моя відплата за смерть дівчини, — сказав на заставі Юрко. — Знаю, за це їхніх батьків, — кивнув на своїх друзів, які разом з ним перейшли кордон, — і мою родину на Гуцульщині чекає лихо. Але ми не могли інакше…
Жовніри жадібно курили. В кутку стояли три іноземні грубезні карабіни. На столі розсипом лежали набої з тупоносими кулями і недочитана в ліску газета «Сельроб».
Визволяти братів
Гордіїв кінь звався Карасем.
Добрячий, жвавий коник. Він любив, як і всі коні на заставі, овес. Інколи Грива почастує його рум’яною шкуринкою хліба чи грудочкою цукру. І за це Карась вітерцем проносить свого їздця між натиканими лозинами, які вершник спритно стинає шаблею. Одну мав ваду Карась — несподівано кусав, коли хто гав ловив.
Шанували своїх коней й інші прикордонники. Бо то були їхні бойові друзі, залишені їм коли не самим Будьонним, то будьоннівцями. Адже перші роз’їзди на західному кордоні складалися з колишніх будьоннівців, котовців, щорсівців. Пізніше ці роз’їзди стали називати заставами.