«Що звете ви недозрілою філософією?» – хотіла я в нього спитати, однак замовчала. Саме в тій хвилині почувся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверей, і незадовго по тім відімкнулися двері моєї кімнати та увійшла моя комірниця.
Це була румунка, молода, маюча, бездітна жінка, що спровадилася з своїм мужем, інженером при залізниці, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сій хвилі розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З Оксаною познайомилася вже давніше в мене.
– Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно! – говорила лихою Німеччиною галасливо, коли познайомилася з Орядином. – Пощо тримаєте таке страховище, як оця ваша Діана? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюпцю Фітіцу! (Так звалася її сучка.) Роздерла б цілком! Вона так налякалася, що й передо мною ховається. Мене то так розлютило! – Сказавши це, кинулася на софу і шпурнула шнурок якихсь коралів, котрих не пускала, за звичаєм свого краю, майже ніколи з рук, на стіл вперед себе, мовби була на смерть утомлена.
– Страх!
Я почала її жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивлявся їй з великою цікавістю, румунка не слухала нас.
Вона була і чим іншим утомлена, не лиш тим. Це дурниця, з цього не робить собі вона нічого, і воно хіба лише пригадало їй все проче, що її тут нищить! Я, Наталія, знала це вже. Мені говорила вона о тім справді вже сотню разів, говорила при кожній стрічі.
Нехай собі лиш хто-небудь уявить, як їй тут діється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухні і дому, а там у них ходив її муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини.) То псує їй за кожний раз гумор на цілу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нині лучилось їй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут і пудру не можна дістати доброго!
Ми розсміялися, а вона, ніби все ще гнівна, говорила дальше.
Дійсно тут чується вона дуже нещасливою і плаче вже відтепер, що буде мусила, може, ще з півроку тут мучитися. Вона, властиво, не знає, що собі її муж думає! Ох, що за глупота бути інженером!
Орядин замітив, що її муж пробував, певно, дуже часто в дорозі.
– Розуміється, що в дорозі. Вдома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!
– Чим займаєтеся звичайно? – спитав її.
– Чим? – спитала зчудована і видивилася на нього своїми гарними, блискучими чорними очима. – Чим же маю займатися? – А по короткій задумі, під час котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: – Часом гаптую, деколи печу сама тістечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг не стає мені сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлюся з Фітіцею, курю… що ж маю робити?
– Дійсно, що ж маєте робити! – сказав Орядин. – Так самій жити!
– Не правда? – звернулася вона до нього живо, мовби почула з його слів відгомін свого душевного голосу. – Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, то хоч і остаюся сама, та вже маю своїх знайомих, маю хоч з ким піти до театру, а тут! – Вона усміхнулася глумливо. – Тут наробили би мої знайомі жінки такого крику, коли б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякався би! Чисто міщанські погляди! Як же мені тут жити?!
– На вашім місці я не робив би собі нічого з того! – сказав Орядин. – Жив би собі до вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?
– Я собі навіть так думаю, – відповіла вона згорда. – Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки іншої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нікого, коли чоловік з жінкою розводиться, а тут…
Послідні слова сказала з лютістю, неначеб хотіла розвестися з своїм чоловіком, а люди «дивуються», і те здержує її від розводу.
– Так, так, – звернулася до мене і до Оксани. – Ви іншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одної з моїх кількох знайомих, то мені аж волос на голові дибом стає. Жінки і варять самі, і прятають в хаті, і шиють, і бавлять діти, і вчаться – все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втікають, як би на них налетів самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то – вай ді міні ші ді міні![102] – І, похитуючи жалісно головою, розсміялася: – Ні, я дякую за таке життя!
Нараз звернулася до Орядина.
– Чого дивитеся так на мене? – І при тих словах вдивилася на нього сама ожидаючим поглядом.
– Чи я дивився?
– Розуміється! – Вона говорила в симпатичнім, а заразом роздразнюючім тоні. – Лучче скрутіть мені сигаретку і оповіджте що-небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? – спитала його, хоч добре знала, що він українець.
– Ні.
– Ну, я думала, що ви румун, бо ви такі смагляві.