– Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.
– Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та павутинка…
– Вона має бути далеко молодша від нього, – споминав вуйко.
– Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?
– Ні, а потім… мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!
– Він зве вас Лореляй, – закинув Орядин.
– І не мав що ліпшого придумати! – відповіла я мимоволі сердито. – От… німець!
Він усміхнувся.
– Не говорити б нам ліпше о чім іншім? – спитала я.
– I я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.
Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, замовкли.
Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.
– От що тепер сказав би я до хвилини… – обізвався він.
– Що? – я глянула на нього спокійно, вижидаюче.
– Сказав би: тривай іще, ти така гарна!
– Чим гарна?
– Тим, що переживаю її з вами.
Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:
– Другий просив би вас в тій хвилі о прощення, а я, користаючи з кожної хвилини…
– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.
– Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.
– З чутки? – Це слово вимовила я мимоволі гірко. Завдяки любові моєї тітки, я не тішилася найліпшою славою між знайомими.
Мов переляканий, підвів він голову й видивився на мене.
– Ви мене не зрозуміли, – сказав опісля лагідно. – Мені, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі ніякого суду про вас, т. є. аж до ції хвилини, коли я міг оце прочитати. За це також вибачте мені.
З тими словами вийняв хутко з грудної кишені свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пізнала, і мені з лиця зникла потім вся кров. У нього находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла…
– Це вам Зоня передала? – були одинокі мої слова.
– Зоня. Але вам це прикро?
– Прикро!
– Не гнівайтеся! – просив він. – Праця ваша не находиться в негідних руках.
– Але йшла через негідні руки!
– Забудьте це!
– Хіба можна?
– Можна. – І він усміхнувся. – Я аж опісля, значить, по прочитанню розвідки, довідався, яким способом вона дісталася в Зонині руки. Мені впала вона припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як ваші очі говорили об чімсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожне мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знав, що ваша праця була писана кров'ю вашого серця, і я відчув, що мушу вас пізнати; але тоді я не міг до вас підійти, мусив відложити це на другий раз. Лише одного, – додав по хвилі, коли я мовчала, – не розумію: чому це ви, мабуть замість motto[23], поклали стишок над працею:
– Він, правда, перечеркнутой цілком, однак ви хотіли його покласти?
– Я хотіла, – відповіла я, – я мусила хотіти, хоч він і не має нічого спільного з темою розвідки. У мене бувають не раз дивні, дивні чуття; не чуття, – поправилась я мимовільно, – лише поодинокі почуття, справді, немов які згублені, заблукані в людськім серці тони, котрі не знають, до котрої мелодії приналежні, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсіди задоволені? – звернулась я живо до його. – Завсіди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?
– Ваша праця! – відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.
– Яка праця? – спитала я іронічно.
Він зчудувався.
– Ну, я маю на увазі писання.
24
Часто мелодії щирі
В серці моєму бринять,
Прагнучи в світі широкім
Піснею гордо лунать.
Слів не знайду я, щоб вилить
Душу палкую свою.
Мабуть, ця пісня зі мною
Ляже в могилу мою.