– Справді? Не що інше?
– Ні.
– Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ, цілою душею, не розриваючись!
– То потоніть!
– Я би хотіла.
– Зробіть це якимсь обов'язком для себе.
– О, цього не треба, в мене є досить волі, і я люблю писання так само, як, наприклад, і музику, лише що?..
– Що?
– О, нічо, нічо! – і тут я урвала.
– Що? – домагався він цікаво.
– Я зроблю це якимсь обов'язком, – відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені «культ примх і романтики». А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там «пан» кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті «легенди» і що її донька теж така…
«Щоб ти не посміла поводитись за своїм розумом, коли тобі добре!» – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість[25] своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.
– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб'юся.
– Не піддавайтеся ніяким впливам, – обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, – і кріпіть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливі на щоденщину!
– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаємним зчудуванням.
– Можна.
– А тепер… тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! – просила я. – Він дістався без мого відома в Зонині руки…
– Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!
– Для вас може він її ще менше мати.
– Противно[26]. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.
Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.
З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим[27] поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. Все інше, – говорив, – тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язями. Вкінці спитав мене, що я про те думаю.
Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще глибшої, безогляднішої сили, як досі.
– В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, – відповів він нетерпеливо на мої слова, – але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?
– Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.
– Щоби бути досконалим, – відповів він, – треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання і краси поллється широкою струєю скрізь і що аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскільки буде меншати визискування одиниці одиницею, оскільки буде меншати визискування народу народом; остільки будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне, наші теперішні «ідеали», цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно[28] в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? – спитав Орядин. – Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії[29] бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні «вічної» правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продуктування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної[30] епохи, – і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.