Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин оклик «справді заразливе» тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:
– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чокові «Stunden der Andacht»[34]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть – чистить душу.
– Амінь! – шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.
– Коли собі бажаєте, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.
– Дякую, – відповіла я, – але я тепер читаю Шекспіра.
– То я буду вас просити о ті книжки, пане професор! – кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.
– Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Недурно і його дядько не задоволений з нього, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! – замітив вуйко.
– Певна річ, що лише боїться, – підтвердила тітка. – Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер[35] подорожній запертий завсіди обережно!
– Ну, вже він впадає кожному в очі, – додав вуйко. – Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передовсім про себе, а опісля про народ. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу; що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!
– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. – Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає або як мильно поступає? Ми цього не робимо – і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити – це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!
– Лено! – скрикнула тітка.
Але Лена вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка те, чим він є.
Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!..
На заході, саме над Чорним яром і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де Зубчаста Лиса злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок…
Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем…
В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.
Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!
Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кожним рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію…
Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і, на бажання вуйка, ми мусили всі на нім явитися.
– Концерти снуються людям по голові, – нарікала тітка сердито, – і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?
Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку «по-людськи». Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.
– Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп'яні та співає. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!